Рання весна ще тримала в долонях останні клапті снігу. Вони танули під теплим подихом землі, просідали, відкриваючи темну вологу траву. В тих місцинах, де зима вже відступила, розстелився килим з квітів рясту: фіолетовий, ніжний, живий, мов перший подих після довгого сну.
Ліс дзвенів, дерева набухали липкими від соку та смоли бруньками, а птахи весело щебетали, радіючи разом із людьми пробудженню природи. Сонце ніжними промінчиками пробивалося крізь голі ще гілки, сипало золоті плями на землю, на плечі, на волосся кожного перехожого.
На лісовій галявині по обіді зібралося майже все село.
— Дивіться, як густо цього року! — вигукнула молода жінка, тримаючи доньку на руках. — Ну що, Марічко, потопчемо ряст?
Дівчинка сміялася, тягнучи ніжки вниз, до зеленого-фіолетового килиму та промовляла дзвінким голосочком:
— Щоб ще жити, так бабця казала!
Поряд старий дід обережно знімав поношені чоботи, похекуючи від зусиль та натуги.
— Ех, земле… — бурмотів він, стаючи босоніж у холодну м’якість квітів. — Топчу, топчу ряст… дай Боже й на той рік собі потоптати!
— Діду, не змерзнеш? — гукнула сусідка до старого.
— Як ряст топчеш — не мерзнеш, — усміхнувся він і розправив плечі, підставляючи їх теплим поцілункам сонця. В цю мить навіть статура його, здавалось, помолодшала.
Хлопці й дівчата бігали галявиною, сміючись, навмисне зачіпаючи один одного плечима.
— Гей, Остапе, не так топчуть! Треба з бажанням!
— А я що? — Остап театрально притис руку до серця. — Хочу, щоб ти зі мною наступного року ряст топтала. Як тобі таке моє бажання, квіточко?
Дівчина кинула в нього гілочкою смереки, одночасно подарувавши таку грайливу полум'яну усмішку, що розтануло б і кам'яне серце.
— Дурний!
І сміялася так, що навіть птахи в гіллі позавмирали, сухаючи.
Повітря пахло талою водою, молодою корою, вологим листям, теплом сонця. Земля дихала під босими ногами людей — м’яка, жива, вдячна.
І ніхто не помічав, як далеко в глибині лісу, там, куди не ступала людська нога, тінь старих дерев ворухнулася… ніби гірко слухаючи цей сміх.