Глава 24. Початок кінця

Дорога назад до Академії видалася довшою, ніж шлях туди, вони йшли вже три днi.  Не тому, що гори стали вищими або стежки — вужчими. Не тому, що вітер дув сильніше, а сонце пекло нестерпніше. Просто тепер вони несли на собі не тільки втому й рани, а й дещо важливіше — артефакт. Він лежав у рюкзаку Скай, загорнутий у стару тканину, яку їй дала Лів. Темний, холодний, він здавався звичайним шматком металу, яких тисячі валяються в старих скринях по всій Академії. Але Скай відчувала його присутність кожною клітиною. Він не світився, не пульсував, не кликав. Він чекав. І це очікування було важчим за будь-який крик.

Іноді, серед ночі, коли вона прокидалася від власного серцебиття, їй здавалося, що артефакт дихає — рівно, спокійно, заспокійливо. Тоді вона торкалася його холодної поверхні крізь тканину й заспокоювалася. Він був із нею. Він був частиною її тепер. Частиною їхньої спільної долі, яку вони писали кров'ю й потом на кам'яних сторінках цього світу. Вона часто думала про те, що сталося б, якби вони не знайшли артефакт. Чи прокинувся б голем сам? Чи чекав би він іще тисячі років? Але тепер це не мало значення. Він був у неї. І вона не мала права його втратити.

Еліан ішов, спираючись на палицю, яку виточив для нього Коул з гілки, знайденої в передгір'ях. Гілка була товстою, міцною, з химерними візерунками кори, які нагадували Скай обличчя — можливо, ліс, з якого вона прийшла, не хотів відпускати їх навіть тепер. Рана на грудях Еліана загоювалася повільно — Лів сказала, що кам'яне лезо голема залишило в тілі щось, чого її трави не могли вилікувати одразу. Щось темне, що чинило опір, ніби сама магія каменю в'їлася в його кров. Вона радила йому більше відпочивати, але він лише відмахувався. Він ішов. Він не зупинявся.

Іноді Скай ловила його погляд — спокійний, втомлений, але живий. І щоразу він ледь помітно всміхався, і в цій усмішці було стільки любові, що в неї перехоплювало подих. Він дивився на неї так, ніби вона була єдиним, що мало значення в цьому світі. І, можливо, так воно й було. Він втратив її матір, втратив майже двадцять років її життя. Тепер, коли він знайшов доньку, він не міг дозволити собі померти. Не зараз. Не тоді, коли війна тільки починалася.

— Ти не мусиш іти так швидко, — сказала вона одного разу, коли він знову зупинився, важко дихаючи, притискаючи руку до грудей. Сонце стояло високо, і тіні були короткими, але спека виснажувала не менше, ніж підйом у гори.

— Мусимо всі, — відповів він, витираючи піт з чола. Він не скаржився, але Скай бачила, як тремтять його пальці. — Я не буду тим, хто затримує. Я втомився бути тягарем.

— Ти нікого не затримуєш. Ти — не тягар. Ти мій батько.

— Я знаю. Але я не хочу, щоб ви чекали на мене. Особливо тепер. Особливо коли кожна хвилина на вагу золота.

Вона взяла його за руку. Його пальці були холодними, але вона відчувала, як б'ється його пульс — рівно, сильно, наполегливо. Це був пульс людини, яка не збиралася здаватися. І це давало їй сили.

— Ми завжди будемо чекати, — сказала вона. — Ти — мій батько. І поки ти живий, ми нікуди не підемо без тебе. Це не просто слова. Це обіцянка.

Він подивився на неї довго, потім кивнув і рушив далі, спираючись на палицю, але з новими силами. Його кроки стали впевненішими, дихання — глибшим. Він не хотів бути тягарем, але Скай знала — він ніколи ним не був. Він був її опорою, навіть коли сам ледве тримався на ногах.

Фінн ішов попереду, несучи Бінів на плечах. Вони заспокоїлися після битви з големом — їхнє мурчання знову стало рівним, заспокійливим, таким, яке Скай пам'ятала з першого дня в Академії. Бін-молодший іноді зістрибував, бігав навколо, збирав якісь блискучі камінці, а потім повертався, задоволений своїми маленькими скарбами. Він був таким, як завжди — ніби нічого не сталося, ніби вони просто поверталися з пікніка, а не з битви, де ледь не загинули. І в цьому було щось заспокійливе. Неможливе, але реальне.

— Фінне, — сказала Скай, коли вони зупинилися перепочити біля струмка. Вода була крижаною, але вона вмилася, і це трохи прояснило голову.

— Мм? — він підняв голову, продовжуючи гладити Біна-старшого. Той заплющив очі-ґудзики й мурчав голосніше, ніж зазвичай.

— Ти не шкодуєш, що пішов з нами? Навіть після всього? Навіть після того, як мало не втратив Бінів?

Він подивився на неї. В його очах не було ні краплі сумніву. Тільки спокій і впевненість. І ще — вдячність. Така глибока, що Скай стало трохи ніяково.

— Ні, — відповів він. — Навіть після того, що сталося з амулетом. Навіть після того, що я майже став причиною вашої загибелі. Я не шкодую. Бо я знайшов те, чого в мене ніколи не було.

— І що ж? — спитала Скай, хоча вже знала відповідь. Але їй хотілося почути це від нього. Бо іноді слова мають силу, якої ми не помічаємо.

— Родину. Справжню. Таку, яка не зрадить, не покине, не відвернеться. Ви всі стали для мене більше, ніж друзі. Ви — моє все. Я ніколи не вмів казати такі речі, але це правда.

Вона не знала, що відповісти. Слова застрягли в горлі. Вона просто кивнула й пішла далі, але в її серці стало тепліше. Вона згадала, як Фінн уперше підійшов до неї біля чорного входу, як він сміявся, як Біни мурчали. Здавалося, що минуло ціле життя. І, можливо, так воно й було. Вони всі стали іншими.

Лів і Коул ішли поруч, тримаючись за руки. Вони майже не розлучалися після Озера спогадів. Скай бачила, як Лів час від часу поглядає на Коула, ніби перевіряючи, чи він усе ще тут, чи не розтанув у повітрі, як ранковий туман. Коул не дивився на неї — він дивився вперед, на дорогу, на обрій, на небо, але його пальці міцно стискали її долоню, і в цьому стисканні було більше слів, ніж у будь-яких розмовах. Іноді Лів щось шепотіла йому, і він кивав. Вони розуміли одне одного без зайвих фраз. Це було те кохання, про яке пишуть у легендах, — тихе, глибоке, незламне.

— Ти думаєш, ми всі виживемо пiсля вiйни з орденом? — спитала Лів, коли вони проходили повз старий дуб, що стояв на самоті серед поля. Його крона була величезною, вона давала тінь, і Скай згадала, як колись, здається, в іншому житті, вона мріяла про такий спокій.