Глава 22. Пульс під землею

Світло артефакту згасло так само раптово, як і спалахнуло. Зала поринула в темряву — не в ту, яка була раніше, з її важкою, давньою вагою, що тиснула на плечі, а в іншу. Живу. Ворухливу. Вона дихала навколо них, пульсувала, ніби чекала чогось, ніби примірялася до них, оцінювала, чи гідні вони йти далі. Скай відчула, як ключ на її шиї — тепер уже частина єдиного артефакту, який вона тримала в руках, — став холодним. Не просто холодним — крижаним. Метал обпікав, змушуючи її міцніше стискати його, щоб не випустити. Вона подумала, що якби він упав — усе було б втрачено. Усі їхні жертви, усі їхні страждання, усі ночі без сну, усі миті відчаю, коли вони думали, що далі немає сил. Але вони йшли. Вони не зупинялися.

— Що сталося? — спитав Джейс, тримаючи Скай під руку. Його пальці були теплими — єдиним теплом у цьому крижаному місці, єдиним, що нагадувало їй, що вона не сама, що за її спиною — люди, які готові віддати життя за неї, як і вона за них.

— Не знаю, — відповіла вона. — Артефакт зібраний, але він не активний. Він чекає.

— Чого? — спитав Фінн, притискаючи до себе Бінів, які тремтіли дрібним тремтінням. Їхні очі-ґудзики блищали в темряві, і в них не було страху — тільки довіра. Вони вірили, що Фінн їх захистить. Він вірив, що Скай захистить їх усіх.

— Місця, — сказав Еліан, підходячи до них. Він дивився на артефакт у руках Скай, і в його очах була та сама суміш болю й надії, яку вона бачила щоразу, коли він згадував Аніку. Її мати. Його кохана. Жінка, яка віддала життя, щоб вони могли стояти тут. — Активувати його можна тільки в певному місці. У самому центрі Серця світу. Туди веде інша дорога.

— Ти знав про це? — спитала Скай.

— Здогадувався, — відповів він. — Аніка писала про центральну залу, про вівтар, де Перші створювали артефакти. Там, у самому серці, магія найсильніша. Вона лилася звідусіль, просочувала камінь, наповнювала повітря. Вона була всюди — в кожній тріщині, в кожній пилинці. Інша дорога була прихована віками. Ми просто не помітили її спочатку. Вона відкривається тільки тим, хто пройшов випробування. Тільки тим, у кому тече кров Перших.

Скай подивилася на артефакт. Він був важким — важчим, ніж здавалося. Вона відчувала його вагу не тільки в руках, а й у грудях, у кістках, у самій крові. Ніби він тиснув на неї зсередини, нагадуючи, що тепер вона несе відповідальність не тільки за себе, а й за всіх, хто був поруч. За кожного з них. За Джейса, який дивився на неї так, ніби вона була єдиним світлом у цій темряві, ніби без неї він згас би назавжди. За Фінна, який тримав Бінів і навіть зараз, після всього, намагався жартувати, щоб підтримати їх, щоб розрядити напругу, яка давила на них усіх. За Лів, яка ледь трималася на ногах, але не здавалася, яка знаходила в собі сили всміхатися, коли всі інші мовчали. За Коула, який ніс її біль як свій власний, який не промовив жодного слова скарги, навіть коли його власне тіло кричало від утоми. За Даріуса, який шукав спокути, який прийшов до них як ворог, а став одним із них. За Сільвера, який чекав двісті років — чекав цього моменту, чекав її. За батька, який вісімнадцять років ховався в горах, думаючи, що вона мертва, який втратив кохану, але знайшов сили жити далі.

— Тоді веди, — сказала вона. — Іншою дорогою.

Еліан кивнув. Він подивився на стіни, ніби шукав щось, чого не бачили інші. Його пальці ковзали по каменю, відчуваючи кожну нерівність, кожну тріщину, кожен ледь помітний виступ. Він робив це так, ніби розмовляв зі стінами, ніби вони відповідали йому, ніби мова каменю була йому рідною. Він зупинявся, прислухався, водив пальцем по одному місцю, потім по іншому. Потім він зупинився біля північної стіни, провів по ній рукою ще раз, повільніше, ніж будь-коли, вдивляючись у ледь помітні лінії, які інші не бачили. Камінь здригнувся — глибоко, від самого фундаменту — і в стіні відкрився прохід. Вузький, темний, із нього віяло холодом і запахом старовини. Не цвілі — чимось іншим, сухим, майже стерильним. Ніби те, що лежало за ним, не торкалося повітря тисячі років. Ніби час там зупинився.

— Туди, — сказав він.

Вони рушили. Скай ішла першою, тримаючи артефакт обома руками. Він світився тепер слабко, ледь помітно, і його світло було блакитним — холодним, на відміну від золотого сяйва, яке він випромінював раніше. Він ніби заснув, чекаючи пробудження. Дорога була вузькою, стіни зближалися, іноді доводилося йти боком, притискаючись спиною до одного каменю й животом до іншого. Скай відчувала, як холод проникає крізь одяг, як камінь дряпає шкіру, залишаючи тонкі подряпини, які потім болітимуть, але зараз вона не звертала на них уваги. Вода капала зі стелі — крап-крап-крап — збираючись у калюжі на підлозі, і Скай намагалася не наступати в них — вода була крижаною, вона проникала крізь черевики, змушуючи ноги німіти, піднімаючи холод угору по тілу. Десь далеко чувся гул — низький, протяжний, він нагадував дихання величезного звіра, який спав десь у глибині й ось-ось мав прокинутися.

Лів ішла, спираючись на Коула. Її обличчя було блідим — таким блідим, що здавалося майже прозорим у цьому тьмяному світлі. Під очима залягли темні кола, губи потріскалися, вона дихала важко, нерівно — кожен вдих давався їй з зусиллям. Втома після Лісу забутих душ і Озера спогадів давалася взнаки. Але вона дивилася вперед і не скаржилася. Вона не мала права скаржитися — вона була потрібна. Її трави, її знання, її спокій — усе це тримало їх на плаву. Коул ішов поруч, мовчазний, як завжди, але Скай бачила, як напружені його плечі, як він щосили намагається не показати, що йому теж важко. Він ніс не тільки свою вагу — він ніс її біль, її страх, її втому. Він був її опорою, і він не падав.

Сільвер ледве пересував ноги. Даріус підтримував його, майже ніс на собі. Обличчя старого було блідим, дихання важким — таким важким, що здавалося, кожен вдих дається йому з болем, ніби він витягує повітря крізь забиту груди. Він не скаржився, але Скай бачила — кожен крок дається йому з величезними зусиллями. Двісті років життя, двісті років спостережень, двісті років очікування — усе це тепер тиснуло на нього, не давало дихати, не давало рухатися. Але він ішов. Він не зупинявся. Він дивився на артефакт, який несла Скай, і в його очах горів вогонь — не той, який колись, а інший. Слабший, але живий. Вогонь надії.