Глава 21. Ціна дружби

Серце світу зустріло їх темрявою — не тією, яка буває в печерах або в лісі вночі, а іншою. Глибокою, давньою, вона мала вагу. Скай відчувала її на плечах, ніби хтось невидимий поклав на неї важкий камінь. Ключ на шиї тьмяно світився — уперше за довгий час, але його світло було слабким, ледь достатнім, щоб освітити крок уперед. Повітря тут було важким, густим, воно пахло каменем і чимось древнім — не цвіллю, а тією сухою старовиною, яка буває в місцях, де тисячі років ніхто не ступав. Скай здалося, що вона чує, як час тече крізь стіни — повільно, невпинно, залишаючи по собі тільки пил і тишу.

Вона зробила кілька кроків, прислухаючись до порожнечі. Її кроки відлунювали від стін, розносилися під високими склепіннями, губилися десь у темряві, а потім поверталися назад спотвореним відлунням, ніби хтось невидимий повторював їх за нею. Поруч почулося дихання Джейса — рівне, спокійне. Вона знала, що він поруч, і це заспокоювало. Вона відчувала тепло його руки, яка тримала її за долоню, і це тепло було єдиним, що не давало їй провалитися в той холод, який оточував їх звідусіль.

За її спиною заходили інші. Фінн ніс Бінів, які завмерли й не видавали жодного звуку — вони відчували небезпеку там, де люди ще не бачили її. Навіть їхнє мурчання стихло, і це було гіршим за будь-який крик. Лів трималася за Коула, її обличчя було блідим, але очі горіли рішучістю. Вона притискала до себе мішечок із травами, ніби шукала в ньому опори. Даріус ішов мовчки, його погляд був спрямований уперед. Сільвер тримав карту, але вона вже не мала значення — вони були всередині. Еліан замикав процесію, час від часу озираючись.

— Тут темно, — сказав Фінн, намагаючись додати в голос хоч трохи легкості. — І тихо. Я не люблю, коли тихо.

— Ти завжди щось бурмочеш, — відповіла Лів, але в її голосі не було звичної теплоти.

— Я не бурмочу, я розмовляю сам із собою. Це різні речі. Бурмотіння — це нерозбірливо, а я говорю чітко й артикульовано.

Скай не слухала їх. Вона дивилася вперед, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві. Ключ світився слабко, але достатньо, щоб вони не натикалися на стіни. Вузький коридор петляв, іноді розгалуджувався, але Скай відчувала — треба йти прямо. Ключ ніби тягнув її за собою, кликав, пульсував у ритмі її серця.

— Чому ти знаєш, куди йти? — спитав Джейс.

— Ключ веде, — відповіла вона. — Він тут господар. Він пам'ятає це місце. Він чекав цього моменту.

Вони йшли довго. Час утратив сенс — Скай не знала, чи минула година, чи кілька хвилин. Вона лічила кроки, але збилася десь на тисячному. Тільки світло ключа й дихання позаду нагадували, що вона не одна. Стіни ставали дедалі вужчими, доводилося йти боком, плече до плеча. Камінь був холодним і вологим, з нього сочилася вода, яка збиралася в калюжі на підлозі.

Раптом коридор розширився. Вони опинилися в просторій залі — круглій, з високою стелею, яка губилася в темряві. Посередині стояв кам'яний постамент — величезний, грубо витесаний, на відміну від тих, що вони бачили в Храмі. На ньому лежало щось, загорнуте в темну тканину, яка здавалася майже чорною в цьому тьмяному світлі.

— Це те, що нам потрібно? — спитав Фінн з надією в голосі.

— Ні, — відповів Еліан, підходячи ближче й уважно оглядаючи постамент. — Це пастка. Перші не залишали такі речі на виду. Вони ховали їх.

Він не помилився. Коли вони ступили в центр зали, підлога під ногами здригнулася. Спочатку ледь помітно — ніби хтось невидимий ударив у камінь із глибини. А потім сильніше. Кам'яні плити заворушилися, почали розходитися в різні боки, відкриваючи глибокі провали, з яких віяло холодом і запахом гниття. Скай відскочила назад, ледь не впавши в один із них — Джейс схопив її за руку й рвучко потягнув на себе.

— Тримайтеся разом! — крикнув Даріус.

Зі стін почали вилітати стріли — не звичайні, а кам'яні, гострі, вони встромлялися в підлогу, розліталися на друзки, залишаючи по собі гострі уламки, що розліталися в різні боки. Один із уламків зачепив плече Лів, залишивши глибоку подряпину, з якої одразу потекла кров. Вона скрикнула — не голосно, але в тиші зали цей звук здався оглушливим. Коул одразу затулив її собою, притиснув до стіни, закриваючи від нових уламків.

— Треба знайти вихід! — крикнув Джейс, озираючись.

Скай подивилася на стіни. Вони були гладкими, без жодної тріщини, без жодного натяку на двері або прохід. Як вибратися?

Ключ на її шиї раптом став гарячим — майже пекучим, таким, що вона ледь не скрикнула від болю. Він світився яскравіше, ніж будь-коли, вихоплюючи з темряви маленьку нішу в північній стіні — ледь помітне заглиблення, яке було неможливо побачити без світла.

— Туди! — показала вона, кидаючись у той бік.

Вони побігли. Стріли летіли звідусіль, кам'яні плити розходилися, провали ставали ширшими, поглинаючи підлогу. Скай бігла першою, тримаючись за Джейса, перестрибуючи через тріщини, що розкривалися прямо перед нею. Фінн біг позаду, притискаючи до себе Бінів, які тремтіли й тихо пищали, вчепившись у його куртку. Лів і Коул ледве встигали — Коул тягнув Лів за собою, не даючи їй зупинитися. Сільвер біг, важко дихаючи, Даріус підтримував його під руку. Еліан замикав процесію, озираючись на нові пастки, які активувалися в них за спиною.

Коли вони майже дісталися до ніші, одна з плит під ногами Скай провалилася. Вона відчула, як земля йде з-під ніг, як тіло провалюється в порожнечу, як вітер свистить у вухах. Вона побачила темряву внизу — бездонну, холодну, вона кликала її, обіцяла спокій.

— Скай! — крикнув Джейс.

Він схопив її за руку, але не втримав. Її пальці вислизали з його долоні, розриваючи останній зв'язок із життям.

І тоді хтось схопив її за другу руку. Міцно. Сильно. Скай підняла голову — над нею, схилившись над провалом, висів Фінн. Він лежав на животі, вчепившись однією рукою за край плити, а другою — за її зап'ястя. Його обличчя було червоним від напруги, жили на шиї набухли. Біни верещали, зачепившись за його куртку, намагаючись утриматися.