Глава 20. Зрадник

Вони йшли вже друтий день після Храму Перших. Дорога до Серця світу вела через гори — невисокі, але круті, з кам'янистими схилами, де кожен крок міг стати останнім. Тут не було ні лісу, ні боліт, ні озер, що показують спогади. Були тільки сірі скелі, гострі, мов ножі, й вітер, який дув постійно, не вщухаючи ні на хвилину. Він зривав з ніг, кидав в обличчя дрібне каміння, засліплював, змушував ховати обличчя в капюшони. Скай відчувала, як холод пробирає крізь одяг, як вітер вириває дихання з грудей, як шкіра на обличчі стає червоною й потрісканою. Вона дивилася на свої руки — вони були в подряпинах, пальці ледь згиналися від холоду. Ключ на шиї здавався крижаним, і вона вже майже не відчувала його ваги.

Магія не повернулася. Вона залишилася там, за Лісом забутих душ. Скай звикла до цього, але іноді, коли вітер ставав надто сильним, вона машинально тягнулася до іскор — і знаходила тільки порожнечу. Не було навіть того легкого поколювання під шкірою, яке супроводжувало її останнім часом. Тільки глуха, холодна тиша, ніби хтось невидимий вимкнув світло в її тілі й забрав ключ. Ключ висів на шиї мертвим вантажем, і Скай іноді торкалася його, щоб переконатися, що він усе ще там.

Скай ішла першою, тримаючись за Джейса. Він допомагав їй переступати через гостре каміння, підтримував, коли вона спотикалася. Він не говорив багато — економив сили. Але його присутність була єдиним, що тримало її на плаву останніми днями. Його рука, яка стискала її долоню, була теплою — навіть тут, серед холодного каменю й вітру. Іноді вона ловила себе на думці, що якби не він, вона б уже давно зламалася. Не тілом — душею. Він був її якорем, її опорою, її світлом у цій безмежній сірій пустелі, де небо зливалося з землею в одному холодному диханні.

Фінн ішов позаду, несучи Бінів. Він намагався жартувати, як завжди — щось бурмотів про те, що гори, мабуть, вирішили влаштувати їм іспит на витривалість, і що він, здається, провалює його з тріском. Біни тихо пищали у відповідь, і Скай навіть кілька разів почула, як Фінн сміється — неголосно, але щиро. Вона не звертала на це особливої уваги — Фінн завжди був таким. Навіть коли навколо все летіло в прірву, він знаходив спосіб усміхнутися. Це було його суперсилою, його захистом, його маскою, за якою він ховав біль.

Лів ледь волокла ноги, спираючись на Коула. Її обличчя було блідим, під очима залягли темні кола — озеро забрало в неї багато сил. Вона майже не розмовляла, тільки іноді шепотіла щось Коулу, і він кивав. Їхні пальці були переплетені, і Скай здалося, що вони стали ще ближчими після Озера. Коул ішов поруч, мовчазний, як завжди, але його тінь чомусь здавалася меншою, тьмянішою. Він теж втомився, хоча ніколи не скаржився. Даріус ішов за ними, дивлячись уперед. Його обличчя було спокійним, але Скай бачила — він теж на межі. Він не показував цього, але його дихання було важчим, ніж зазвичай, а пальці, якими він стискав ремінь сумки, побіліли. Сільвер час від часу звірявся з картою, яку тримав у руках. Його пальці тремтіли — чи то від холоду, чи то від віку, чи то від того, що він боявся помилитися. Він зупинявся, довго вдивлявся в лінії, потім кивав сам собі й рушав далі. Еліан замикав процесію, озираючись. Він знав ці гори. Він знав, що вони можуть бути небезпечними не тільки через природу. Іноді він зупинявся, прислухався, а потім жестом показував, що можна йти далі.

Сонце хилилося до заходу, коли Еліан зупинився. Він довго дивився на скелі, намагаючись зорієнтуватися за картою, яка вже майже стерлася на згинах. Скай підійшла до нього, зазирнула через плече. Аніка намалювала цю карту тонкими, акуратними лініями, але час зробив свою справу — деякі позначки було майже неможливо розібрати. Чорнило вицвіло, папір пожовк, на згинах з'явилися тріщини. Тільки одне місце залишалося чітким — Серце світу, позначене червоним хрестиком, який Аніка намалювала, здавалося, в останню мить, коли поспішала й не могла витрачати час на акуратність. Скай провела пальцем по цьому знаку, відчуваючи під шкірою ледь помітні заглибини від чорнила. Їй здалося, що вона відчуває тепло пальців матері, які тримали перо століття тому.

— Завтра ми маємо дійти, — сказав Еліан, ховаючи карту в сумку. — Якщо не зіб'ємося.

— А що там? — спитав Фінн, жуючи сухар, який дістав зі свого рюкзака. Він розламав його навпіл, половину дав Бінам, які радісно запищали, а половину залишив собі.

— Не знаю напевно, — відповів Еліан. — Аніка не встигла написати багато. Вона тільки згадувала, що Серце світу охороняє щось давнє. Кам'яний вартовий, створений Першими. Він живе там тисячі років, чекаючи на тих, хто прийде по артефакт.

— Живий камінь? — перепитав Фінн, перестаючи жувати.

— Кажуть, він може рухатися. Може атакувати. Аніка писала, що він не знає ні жалю, ні страху. Він просто виконує своє завдання — не пускає нікого до Серця. Він не спить, не їсть, не відпочиває. Він чекає. І буде чекати вічно, якщо ніхто не прийде.

— Чудово, — буркнув Фінн, загортаючись у ковдру. — Живий камінь, який хоче нас розчавити. Я вже починаю звикати. Спочатку ліс, де зникає магія, потім озеро, яке показує найстрашніші спогади, потім Храм із пастками, а тепер ще й кам'яний монстр. Що далі? Летючі дракони?

— Не спокушай долю, — сказала Лів, але в її голосі не було звичної теплоти. Вона сиділа, притулившись до Коула, і її очі були напівзаплющені.

Скай сиділа мовчки, дивлячись на вогонь. Вона думала про книгу Аніки. Про слова про зрадника. «Хтось із тих, кому ти довіряєш, приведе сюди ворогів». Вона перебирала в пам'яті всіх, хто був поруч. Джейс був поруч увесь час, ризикував життям, ледь не помер, затуляючи її від стріли. Лів рятувала їх своїми травами, ніколи не вагалася, коли треба було допомогти. Коул був мовчазним, але надійним, його тінь завжди захищала їх ззаду. Даріус довів свою відданість, коли пішов з ними в Ліс, коли розчавив амулет ордену. Сільвер чекав двісті років, щоб дочекатися її. Батько вісімнадцять років ховався в горах, думаючи, що вона мертва. Всі вони мали причини бути з нею. Всі, крім… Але Фінн? Він був її другом із першого дня. Він ніколи не давав приводу сумніватися. Він жартував, коли всі мовчали. Він тримав її за руку, коли вона плакала. Він ризикував життям, щоб урятувати Бінів.