Глава 19. Храм Перших

Двері Храму відчинилися з глухим скрипом — ніби кам'яні стулки не рухалися століттями й тепер неохоче розступалися, пропускаючи чужинців. Звук був низьким, протяжним, він котився під високими склепіннями, відлунював від колон, губився десь у темряві під стелею, а потім повертався назад, спотворений, ніби Храм розмовляв сам із собою. Скай ступила всередину першою, і Храм зустрів її тишею.

Не тією, яка буває в лісі, де завмерли птахи, і не тією, яка панує в занедбаних будівлях, де час зупинився. Це була інша тиша. Глибока, давня, вона тиснула на вуха, ніби хтось невидимий заклав їм пальці в голову. Скай здалося, що вона чує биття власного серця — надто голосно, надто тривожно. Кожен крок відлунював від кам'яних стін, розносячись під високими склепіннями, і губився десь у темряві, народжуючи луну, яка поверталася через кілька секунд, ледь чутна, ніби хтось ішов за нею.

Вона відчула, як її пальці мимоволі стиснули ключ на шиї. Він був холодним — звичайний метал, нічого більше. Але вона знала, що це не так. Він чекав. Всі ці роки він чекав, щоб повернутися сюди.

Внутрішній простір Храму був величезним — набагато більшим, ніж здавалося ззовні. Колони з сірого каменю здіймалися вгору, підтримуючи невидиму вагу століть. Вони були товстими — такими, що три людини ледь могли охопити їх руками. Їхні поверхні були вкриті символами — тими самими, що на ключі Скай, що на щоденнику Аніки, що на паперах з підземелля. Символи тьмяно світилися, створюючи ілюзію, що стіни дихають. Вони пульсували — повільно, ледь помітно, ніби в такт із чиїмось серцем.

Скай зупинилася, переводячи подих. За її спиною заходили інші. Джейс став поруч, напружений, готовий до всього. Скай відчула, як він стискає її руку — не сильно, але впевнено. Фінн завмер на порозі, тримаючи Бінів, які визирали з-під його куртки й обережно обнюхували повітря. Бін-старший насторожився, його очі-ґудзики блищали в темряві. Бін-молодший тихо пищав, зарившись у светр. Вони відчували щось, чого не відчували люди.

Лів і Коул зайшли разом, тримаючись за руки — після Озера вони майже не розлучалися. Лів оглядала залу з цікавістю, але в її очах ховалася тривога. Коул, як завжди, був спокійним, але Скай бачила — він теж насторожився. Даріус увійшов останнім, і важкі двері за ним зачинилися самі — з тим самим глухим скрипом, ніби Храм запечатував їх усередині.

— Сподіваюся, це не назавжди, — буркнув Фінн, озираючись на двері.

Сільвер і Еліан зупинилися біля першої колони, роздивляючись символи. Сільвер проводив рукою по різьбленні, його пальці тремтіли — чи то від холоду, чи то від хвилювання.

— Він стоїть тут тисячі років, — тихо сказав Сільвер. — Його будували ті, хто вірив, що магія має бути єдиною. Не розділеною на чотири стихії. Просто силою. Чистою, первісною. Вони не визнавали поділу. Вони вважали, що стихії — це лише різні прояви одного й того самого.

— Що сталося з ними? — спитала Лів, оглядаючи залу.

— Вони загинули, — відповів Сільвер. — Ті, хто не захотів ділити магію, були знищені. Ті, хто підкорився, створили Академію Чотирьох Вітрів. А Храм забули. Його залишили тут, на самоті, щоб він руйнувався разом із пам'яттю про тих, хто його створив.

— Але артефакт залишився тут, — сказав Джейс.

— Так. Бо ті, хто його ховав, вірили, що колись він знадобиться. Вірили, що прийде той, хто зможе об'єднати розділене. Хто зможе відновити те, що було втрачено.

Скай підійшла до постамента в центрі зали. Він був круглим, невисоким — приблизно до пояса. Камінь був холодним, гладким — ніби його відшліфували століттями дотиків. Вона провела по ньому пальцями й відчула легку вібрацію — не загрозливу, а скоріше заспокійливу, ніби камінь радів, що до нього доторкнулися.

На верхній площині постамента були три заглиблення — круглі, однакові за розміром, розташовані трикутником. Скай приклала до одного з них ключ, що висів на шиї. Він ліг ідеально — ніби це заглиблення створювали спеціально для нього.

— Тут мають лежати три частини, — сказала вона. — Одна в мене. Друга в Даріуса. А третя — десь тут, у Храмі. Її треба знайти.

— Чому ти думаєш, що вона тут? — спитав Джейс.

— Тому що це місце, де артефакт зберігали, — відповів Еліан, підходячи до них. Він тримав у руках карту, яку намалювала Аніка, і водив по ній пальцем, звіряючи символи. — Моя мати писала про це. Вона шукала Храм, але не встигла дійти. Вона знала, що третя частина захована тут, у тайнику, який відкривається тільки тим, у кому тече кров Перших.

— Тобто я можу відкрити, — сказала Скай. — І ти. І Даріус.

— Так, — підтвердив Еліан. — Але інші — ні. Вони мають чекати. Символи реагують тільки на нашу кров.

Фінн скривився, притискаючи до себе Бінів.

— Чудово. Тобто ми знову чекаємо під дверима? Сподіваюсь, тут буде зручніше, ніж біля Храму. Бо ті сходи були жахливо незручними. І холодними. І довгими.

Біни тихо пискнули, ніби підтримували його обурення. Бін-молодший визирнув з-під коміра, обвів залу очима й знову заховався.

Вони розійшлися по залі. Скай обійшла постамент, зазирнула під нього — нічого. Тільки пил і темрява. Вона присіла, провела рукою по підлозі — холодний камінь, без жодної тріщини.

Еліан обстежував стіни, водив пальцями по символах, намагаючись знайти приховані ніші. Він зупинявся біля кожного знака, прислухався, ніби сподівався почути щось. Іноді він закривав очі, ніби намагався відчути те, чого не бачив.

Даріус перевіряв підлогу, простукуючи плити. Звук був глухим, однаковим скрізь — жодних порожнин. Він простукав майже всю залу, перш ніж зупинитися біля південної стіни.

— Тут щось інше, — сказав він. — Звук не такий, як скрізь.

Скай підійшла до нього, присіла навпочіпки. Він простукав плиту ще раз — звук був трохи вищим, ніж на інших. Не порожнім, але відмінним.

— Можливо, під нею ніша, — сказала вона.

Вона спробувала підчепити плиту пальцями — марно. Вона була важкою, припаяною часом до основи. Тоді вона дістала ножа, який колись дав їй Сільвер, і обережно вставила лезо в щілину. Плита піддалася — ледь помітно, але достатньо, щоб Скай змогла підчепити її пальцями.