Глава 18. Озеро спогадiв

Скай не знала, скільки вони йшли. Час у Лісі забутих душ втратив будь-який сенс — він то стискався, то розтягувався, змушуючи їх відчувати, ніби вони блукають тут уже тижнями, хоча, можливо, минула лише доба. Небо над головою зникло ще вчора — тепер над ними була тільки суцільна стіна з гілля, яке не пропускало жодного промінчика світла. Скай не знала, день зараз чи ніч. Вона знала тільки біль у ногах, сухість у горлі й те, що ключ на шиї залишався холодним.

Ліс змінився після галявини. Дерева стали вищими, тоншими, їхні стовбури біліли в темряві, мов кістки. Кора злізала з них довгими смугами, схожими на бинти, й звисала вниз, торкаючись облич подорожніх, коли вони проходили повз. Скай кілька разів відчувала, як холодна, слизька поверхня ковзає по її щоці, й їй здавалося, що це чиїсь пальці.

— Ми майже прийшли, — сказав Еліан, зупиняючись. Його голос був хрипким — вони майже не розмовляли останніми годинами, економлячи сили. — За кілька сотень метрів — Озеро спогадів.

— І що там? — спитав Фінн. Він ледь тримався на ногах — Біни висіли на ньому, мокрі, втомлені, але живі. Бін-молодший спав, зарившись у светр, а Бін-старший дивився на ліс своїми ґудзиками, ніби намагався попередити про небезпеку.

— Кожен побачить те, що ховає глибоко в собі, — відповів Еліан. — Озеро не питає дозволу. Воно просто показує. І не відпускає, поки ти не побачиш усе. До кінця.

— А якщо не витримаєш? — спитала Лів. Вона трималася за руку Коула — він не відпускав її від самого болота, і Скай здалося, що за цей час вони стали ще ближчими.

— Тоді залишаєшся біля озера назавжди, — сказав Даріус. — Сидиш на березі й дивишся на воду, поки не перетворишся на камінь. Їх там багато — нерухомих постатей. Деякі сидять там століттями.

Скай відчула, як холод пробіг по спині. Вона подивилася на Джейса. Він ішов поруч, напружений, але спокійний. Він зустрів її погляд і кивнув — не сказав нічого, але вона зрозуміла. Він буде поруч. Скільки б вона не йшла.

Дерева раптом розступилися — не поступово, а різко, ніби хтось розсунув завісу. Перед ними відкрилося озеро.

Воно було невеликим — можливо, кроків тридцять у ширину. Але вода в ньому була дивною. Не чорною, не синьою — сріблястою. Вона світилася зсередини, ніби під поверхнею горіли тисячі маленьких ламп. Світло було тьмяним, але достатнім, щоб освітити берег. Скай побачила пісок — білий, майже прозорий, і каміння, відшліфоване водою до гладкості.

На березі сиділи люди. Десятки людей. Вони були нерухомими, їхні обличчя застигли в різних виразах — хтось плакав, хтось усміхався, хтось дивився в нікуди порожніми очима. Їхні тіла були сірими, майже кам'яними. Скай здалося, що вона бачить серед них дітей — маленькі постаті, які сиділи, підібгавши коліна.

— Вони всі колись прийшли сюди, — тихо сказав Сільвер. — І не змогли піти.

— Чому озеро не вбиває їх одразу? — спитав Фінн, відвертаючись. Він не міг дивитися на дітей.

— Воно не вбиває, — відповів Сільвер. — Воно залишає їх живими. Щоб вони вічно дивилися на свої спогади. Це гірше за смерть.

Скай підійшла ближче до води. Її відображення дивилося на неї з глибини — але не таке, як у звичайному озері. Воно було старшим, втомленішим. І в очах цього відображення стояли сльози.

— Ми маємо пройти через озеро? — спитала Лів.

— Ні, — відповів Еліан. — Достатньо подивитися в воду. Кожен побачить своє. І кожен має пройти через це сам.

— Як довго це триває? — спитав Джейс.

— Різне. Для когось — кілька хвилин. Для когось — кілька годин. Для когось — вічність.

Вони стояли на березі, дивлячись на сріблясту воду. Ніхто не поспішав. Кожен знав, що зараз почнеться найважче випробування. Не ліс, не болото, не темрява — а власна пам'ять.

— Я піду першою, — сказала Скай.

Вона не чекала відповіді. Вона просто підійшла до води, сіла на камінь біля самого берега й подивилася в глибину.

---

Спочатку вона побачила тільки своє відображення — втомлене, бліде, з розпатланим волоссям. Але потім обличчя почало змінюватися. Риси ставали м'якшими, волосся — світлішим. Скай зрозуміла, що бачить не себе. Вона бачила Аніку.

Її мати була молодою — років двадцять, не більше. Вона стояла в кімнаті, яку Скай не впізнавала, й тримала в руках маленький згорток. Дитину. Її. Скай побачила, як Аніка дивиться на неї — з такою любов'ю, що в неї перехопило подих. Вона ніколи не бачила такого погляду. Ніхто ніколи не дивився на неї так.

— Ти моя донечка, — прошепотіла Аніка. — Моя маленька донька. Я не знаю, чи зможу я бути поруч, коли ти виростеш. Але знай: я люблю тебе. Більше за життя. Більше за все.

Скай хотіла крикнути, що вона тут, що вона чує, що вона виросла, що вона хоче обійняти її. Але голос зник. Вона могла тільки дивитися.

Картина змінилася. Аніка сиділа за столом, навпроти неї — Еліан. Вони трималися за руки, і Скай бачила, як вони дивляться одне на одного. У їхніх поглядах було стільки всього — і любов, і страх, і надія.

— Вона буде сильною, — сказав Еліан. — Я відчуваю.

— Вона буде вільною, — відповіла Аніка. — Це головне.

— А якщо орден дізнається?

— Тоді ми втечемо. Далеко. Туди, де вони не знайдуть нас.

Аніка погладила свій живіт — округлий, великий. Скай зрозуміла, що це було незадовго до її народження.

— Я не дам їй постраждати, — сказала Аніка. — Якщо доведеться вибирати між нею і мною... я оберу її. Завжди.

Скай відчула, як сльози течуть по щоках. Вона не могла зупинити їх. Не хотіла.

Картина змінилася знову.

Аніка бігла лісом. Вона була сама — без Еліана, без зброї, без захисту. Її обличчя було переляканим, одяг подертим. Вона тримала щось біля грудей — маленький згорток. Скай зрозуміла: це була вона. Аніка тікала від ордену, притискаючи немовля до себе.

— Тихо, маленька, — шепотіла Аніка, не зупиняючись. — Тихо. Мама поруч. Мама нікуди не піде.

Але за нею вже була погоня. Скай бачила їх — людей у чорному, з червоними амулетами на грудях. Вони наближалися. Аніка бігла швидше, але її сили закінчувалися.