Глава 17. Без магії

Перший крок виявився найважчим.

Скай ступила на землю Лісу, й одразу відчула, як щось змінилося — не в навколишньому світі, а в ній самій. Ніби хтось невидимий зайшов у її тіло й почав вимикати все зайве. Спочатку зникло відчуття тепла, яке завжди йшло від ключа на шиї. Потім — та легка вібрація під шкірою, яка супроводжувала її останнім часом, та сама, що народжувала іскри. Потім — усе інше. Вона залишилася просто людиною. Без захисту. Без зброї. Без магії.

Вона зупинилася на мить, прислухаючись до себе. У голові стало тихо — надто тихо. Зник той постійний фоновий шум, до якого вона звикла за останні місяці. Ніби хтось вимкнув радіо, яке грало в неї в голові, не замовкаючи ні на хвилину. Скай не думала, що помітить цю різницю, але вона била в обличчя, як холодний вітер.

Скай озирнулася. Інші заходили в ліс один за одним — Джейс, Фінн, Лів, Коул, Даріус, Сільвер. Еліан ішов останнім, замикаючи процесію. Його обличчя було напруженим, але спокійним — він уже проходив через це. Він знав, що зараз відчуває кожен із них. І знав, що попереду буде гірше. Скай помітила, як його пальці стискають ремінь сумки — кісточки побіліли. Він не показував страху, але вона бачила.

— Відчуваєте? — тихо спитала Лів, зупиняючись.

— Так, — відповів Джейс. — Ніби я оглух. Не фізично — внутрішньо.

— Магія зникла, — сказав Сільвер. — Тепер ми як звичайні люди. Без захисту. Без надії на порятунок ззовні. Тільки те, що можемо зробити своїми руками. І головами.

— Сподіваюся, голови в нас ще працюють, — додав Фінн, притискаючи до себе Бінів.

Біни визирнули з-під його куртки, обережно оглянули ліс і знову заховалися. Вони відчували небезпеку там, де люди ще не бачили її. Бін-старший виглядав стривоженим, а Бін-молодший тихо пищав, зарившись у светр.

Ліс зустрів їх тишею. Не тією, яка буває в звичайному лісі — зі звуками птахів, вітру, тріскотом гілок. Абсолютною тишею. Скай здалося, що вона чує биття власного серця — надто голосно, надто тривожно. Навіть кроки звучали глухо, ніби земля вбирала звуки, не бажаючи їх відпускати. Вона зупинилася на мить, прислухаючись, але тиша не розсіювалася — вона ставала щільнішою, важчою.

Дерева тут були не такими, як у звичайному лісі. Їхні стовбури були товстішими, темнішими, ніби ввібрали в себе всю темряву, яка коли-небудь існувала на світі. Кора здавалася майже чорною, місцями вкритою дивними наростами, схожими на обличчя. Скай намагалася не дивитися на них, але вони ніби притягували погляд. Вона помітила, як Фінн задивився на один із них, і його обличчя стало відстороненим.

— Не дивіться на стовбури, — сказав Еліан, помітивши, як Фінн задивився на один із наростів. — Ліс показує вам те, чого немає. Якщо довго дивитися, почуєте голоси.

— Які голоси? — спитав Фінн, відриваючи погляд. Його обличчя було блідим, очі розширеними.

— Різні, — відповів Еліан. — Іноді тих, кого ви втратили. Іноді ваші власні. Іноді тих, хто ніколи не існував. Але всі вони будуть намагатися переконати вас, що ви повинні йти на їхній голос. Не піддавайтеся.

Вони рушили далі. Еліан вів їх стежкою, яку майже не було видно — здавалося, він просто знає, куди ступати. Скай ішла за ним, намагаючись запам'ятати дорогу, але ліс змінювався надто швидко. Те, що щойно було ліворуч, через кілька кроків опинялося праворуч. Дерева ніби пересувалися, коли вона не дивилася. Скай кілька разів помітила краєм ока, як стовбур злегка змінював положення, але коли вона повертала голову, усе завмирало.

— Ліс не хоче, щоб ми знайшли вихід, — сказав Даріус, який ішов позаду. — Він буде заплутувати нас, поки ми не впадемо без сил. А потім почне шепотіти.

— Що шепотіти? — спитала Лів.

— Те, що ми хочемо почути. Те, чого боїмося. Те, що змусить нас зупинитися. Він знаходить вашу найбільш вразливу точку й тисне на неї, поки ви не зламаєтесь.

Скай згадала слова Сільвера про Ліс забутих душ. Про те, як він забирає магію. Про те, як він показує страхи. Вона намагалася підготуватися до цього, але тепер, коли вона стояла посеред цієї тиші, їй здалося, що жодна підготовка не допоможе.

Перші години минали без подій. Вони йшли мовчки, економлячи сили. Ліс навколо змінювався — то ставав густішим, то рідшав, але ніколи не пропускав сонячне світло. Здавалося, що над ними завжди сутінки, навіть коли за лісом мав би бути день. Скай підняла голову — крізь гілля не пробивалося жодного промінчика. Здавалося, самі дерева народжували темряву.

Фінн намагався жартувати, але його жарти звучали глухо, й він швидко замовкав. Навіть Біни не реагували — вони сиділи на його плечах, втомлені й мовчазні, тільки іноді тихо пищали, коли Фінн спотикався об коріння. Бін-молодший усе ще тремтів після болота, і Фінн час від часа погладжував його, намагаючись заспокоїти.

— Скільки ще? — спитав Джейс, коли вони зупинилися перепочити. Він витирав піт з обличчя — небо було закрите, але духота стояла неймовірна.

— Не знаю, — відповів Еліан. — Ліс розтягує час. Те, що здається годиною, може бути кількома хвилинами. А те, що здається хвилиною — годинами. Єдиний спосіб зрозуміти — дивитися на своє тіло. Якщо ви втомилися — значить, минуло достатньо часу.

— І як це впливає на нас? — спитала Лів.

— Ми втомлюємося швидше, ніж мали б. І не можемо зрозуміти, скільки насправді пройшли. Ліс хоче, щоб ми втратили відчуття реальності.

Скай сіла на повалене дерево, спираючись ліктями на коліна. Вона відчувала, як утома накриває її — незрозуміло звідки. Вони йшли напевно всього кілька годин, а їй здавалося, що минула доба. Під очима залягли темні кола, м'язи нили, ніби вона пробігла марафон. Вона подивилася на свої руки — вони злегка тремтіли. Не від холоду — від виснаження.

Джейс сів поруч. Він не торкався її, але вона відчувала його присутність. Він дивився на ліс, намагаючись розгледіти щось у темряві, але марно.

— Ти як? — спитав він.

— Важко, — відповіла вона чесно. — Не фізично. Якось інакше.