Глава 16. На межі Лісу

Скай не пам’ятала, коли востаннє спала більше ніж три години поспіль. Здавалося, її тіло звикло до цього виснажливого ритму — короткі уривки сну, які не давали відпочинку, а лише відтягували момент повного виснаження. Вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю, й чекала, поки сірі смуги за вікном почнуть рожевіти. Кілька годин тому вона повернулася від Еліана, де вони говорили про все — про артефакт, про кров Перших, про Храм, про Серце світу, про те, що чекає на них попереду. Батько не сперечався. Він слухав, іноді кивав, іноді закривав очі, ніби намагався запам’ятати кожне її слово. А коли вона закінчила, він сказав тільки одне: «Я знав, що цей день настане. Просто не думав, що він прийде так швидко».

Скай сіла на ліжку, провела рукою по обличчю, намагаючись зігнати рештки сну. Рюкзак стояв біля дверей — упакований, важкий, готовий. Вона перевірила його вчора ввечері, потім ще раз сьогодні вранці. Теплий светр, запасні шкарпетки, плащ, який колись належав матері. Сухарі, сушені яблука, шматок сиру, фляга з водою. Щоденник Аніки — старий, потертий, із пожовклими сторінками, які пахли часом і спогадами. Книга від Міки — важкий шкіряний фоліант, який вона так і не дочитала до кінця. Папери з підземелля — списки імен, дати, позначки, які вона не могла розшифрувати. Ключ висів на шиї — звичайний метал, нічого більше. Вона провела по ньому пальцями, відчуваючи холод. Колись він світився, кликав, попереджав. Тепер він мовчав. Можливо, тому, що вони йшли туди, де магія не працювала. А можливо, тому, що він уже зробив усе, що мав.

У двері постукали тричі — коротко, різко, по-діловому. Скай упізнала цей стукіт одразу. Джейс ніколи не стукав інакше — завжди три удари, завжди з однаковим інтервалом, ніби він відраховував час. Вона підвелася, закинула рюкзак на плече й відчинила двері.

— Ти готова? — спитав він.

— Так.

Він зайшов до кімнати, окинув поглядом її рюкзак, ключ на шиї, обличчя з темними колами під очима. Він не питав, чи вона боялася. Не казав зайвих слів. Просто взяв її рюкзак, перекинув через своє плече й вийшов у коридор, чекаючи, поки вона зачинить двері. Скай на мить затрималася, дивлячись на порожню кімнату. Тут вона провела кілька місяців свого життя — тих місяців, які змінили все. Вона згадала, як уперше зайшла сюди, як стояла біля вікна, дивлячись на цегляну стіну, і відчувала себе чужою в цьому світі. Тепер вона йшла, залишаючи цю кімнату, можливо, назавжди. Вона нічого не взяла з речей, крім того, що було в рюкзаку. Кімната залишалася такою ж, як була — маленькою, тісною, з одним вікном, що виходило на цегляну стіну. Скай вийшла, зачинила двері й не озирнулася.

Коридор Академії був порожнім. Ранкове світло пробивалося крізь високі вікна, малюючи на кам'яній підлозі довгі жовті смуги, що тягнулися аж до протилежної стіни. Десь далеко чулися голоси — студенти починали свій день, не знаючи, що кілька людей зараз вирушають у дорогу, з якої, можливо, не повернуться. Скай пройшла повз знайомі двері — бібліотеку, де вона провела стільки годин, перечитуючи старі фоліанти в пошуках відповідей; кімнату Фінна, звідки завжди долинало тихе мурчання Бінів, яке заспокоювало навіть у найважчі моменти; велику залу, де вони святкували початок навчального року, коли все ще здавалося простим, а небезпека — чимось далеким і нереальним. Вона зупинилася на мить біля вікна, через яке було видно подвір'я. Там, біля старого дуба, вона вперше побачила Джейса — тоді він здався їй холодним і неприступним, але вже за кілька днів вона зрозуміла, як помилялася.

У головній залі зібралися всі. Фінн сидів на лаві, тримаючи Бінів на колінах — вони були напружені, але не тремтіли. Бін-старший уважно дивився на двері, ніби вже знав, що вони скоро вийдуть. Його очі-ґудзики блищали в тьмяному світлі, і в цьому погляді було щось майже людське — увага, турбота, готовність. Бін-молодший тихо мурчав, зарившись у куртку Фінна, час від часу визираючи, щоб переконатися, що нічого не змінилося. Фінн гладив їх по спинках, і в цьому русі було щось заспокійливе — не тільки для Бінів, але й для нього самого.

— Ти впевнений, що хочеш іти? — спитала Скай, сідаючи поруч.

— Абсолютно ні, — відповів Фінн. — Але якщо я залишуся, потім буду жаліти. А я не люблю жаліти. Це неприємне відчуття. Воно липке, як стара павутина, і від нього неможливо позбутися. Краще вже ризикнути й потім, можливо, пожаліти про ризик, ніж сидіти в Академії й кусати лікті.

Бін-молодший визирнув з-під коміра, глянув на Скай своїми ґудзиками й тихо пискнув. Скай здалося, що він теж намагається сказати щось підбадьорливе.

— Біни теж не хочуть залишатися, — додав Фінн. — Вони відчувають, що це важливо. Вони взагалі добре відчувають важливі речі. Краще за людей.

Лів сиділа за столом, перебираючи вміст свого мішечка. Трави, корінці, сушені квіти були розкладені перед нею на старій полотняній серветці — вона перевіряла кожну, нюхала, відкладала вбік те, що могло знадобитися в дорозі. Її руки рухалися впевнено, майже автоматично, але Скай бачила — вона теж хвилювалася. Пальці іноді завмирали над якоюсь рослиною, ніби вона не могла згадати, для чого вона призначена, але через секунду згадувала й рухалася далі.

— Це ясноцвіт, — сказала Лів, показуючи на жменьку блідо-зелених листочків. — Допомагає, коли темрява навколо стає надто густою. У Лісі забутих душ він може знадобитися. Розітріть листочок у пальцях — він ненадовго засвітиться й покаже, куди ступати, коли навколо лише темрява. Це не магія — це хімія. Рослини вміють те, чого не вміють заклинання. Вони не вимагають сили, вони просто працюють.

— А від страху? — спитав Фінн. — Є щось таке, що допомагає, коли ліс показує тобі твої кошмари?

— Є, — відповіла Лів, дістаючи з мішечка маленький сухий корінець, схожий на зморшкувату гілочку. — Це спокій-корінь. Невеликий шматочок за щоку — і ти не зламаєшся. Він не прибирає страх, але не дає йому тебе знищити. Тримає розум ясним, навіть коли все навколо кричить, що ти загинув.