Глава 15. Таємниця Еліана

Після повернення з підземелля Скай не могла знайти собі місця. Вона сиділа в кімнаті Еліана, тримаючи в руках пожовклі аркуші, які вони знайшли внизу, й перечитувала їх знову і знову. Кожен рядок, кожне слово в'їдалося в пам'ять, залишаючи під шкірою холодний, неприємний слід.

«Еліан — нащадок Перших. Прямий спадкоємець роду, який вважався знищеним».

Це пояснювало все. Його сила, яку він так довго приховував. Його знання про артефакти, про старовинну магію, про те, як працюють речі, про які більшість навіть не чула. Його мовчання. Його втеча в гори. Його страх.

Скай дивилася на батька, який сидів на ліжку, притулившись спиною до стіни. Він був блідим, під очима залягли темні кола, але погляд залишався ясним. Він не дивився на неї — він дивився кудись у вікно, на сірі хмари, що повільно тягнулися над Академією. Його пальці стискали край ковдри, ніби він шукав опори в цьому крихкому світі.

— Чому ти не сказав одразу? — спитала вона, відкладаючи папери. — Ще тоді, в горах. Коли я знайшла тебе. Коли ми вперше поговорили. Ти міг би розповісти все.

— Бо я не хотів, щоб ти дивилася на мене інакше, — відповів він тихо. — Не хотів, щоб ти боялася.

— Я ніколи не боялася тебе.

— Боялася. Не за себе — за мене. А це гірше.

Скай хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Він мав рацію. Вона боялася. Кожного дня, коли він виходив за двері. Кожної ночі, коли він не спав, дивлячись у стелю. Кожного разу, коли вона чула, як він стогне уві сні, переживаючи те, що трапилося вісімнадцять років тому.

— Ти нащадок Перших, — сказала вона, намагаючись осмислити це. — Це означає, що в тобі тече та сама кров, що й в Еліанни.

— Так.

— І твоя сила може прокинутися будь-якої миті.

— Так, — повторив він. — Але я не знаю, коли саме. І не знаю, наскільки сильною вона буде.

Скай відчула, як холод пробіг по спині. Вона згадала Еліанну біля озера — її силу, її біль, її самотність. Вона згадала, як ключ світився щоразу, коли поряд була небезпека, як іскри виривалися з її власних рук, коли вона захищала тих, кого любила.

— Якщо радикали дізнаються про це, — тихо сказала вона, — вони не зупиняться, поки не вб'ють тебе.

— Вони не зупиняться так чи інакше, — відповів Еліан. — Але тепер у них є ще одна причина полювати на мене.

Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому, яка накопичувалася роками. Його пальці тремтіли — ледь помітно, але Скай побачила. Вона завжди бачила.

— Ти міг би сховатися, — сказала вона. — Знову. Піти в гори, де ніхто не знайде.

— Ні, — рішуче сказав він. — Я втомився тікати. Я втомився ховатися. Я втомився дивитися, як інші страждають через мене.

— Але якщо вони тебе вб'ють...

— Тоді сила перейде до того, хто мене вб'є, — договорив він. — Я знаю. І це ще одна причина не тікати.

Скай не знала, що відповісти. Вона сиділа мовчки, дивлячись на нього, і відчувала, як у грудях росте важкість. Не гнів. Не страх. Якась глибока, первісна туга за тим, чого в них ніколи не було — за нормальним життям, без погонь, без небезпек, без постійного відчуття, що хтось дивиться тобі в спину.

У двері постукали.

— Відчинено, — сказала Скай, не повертаючи голови.

Зайшов Джейс. Він виглядав стомленим — мабуть, теж не спав останню добу. Під очима залягли темні кола, але погляд був пильним, уважним. Вітер навколо нього ледь помітно коливався — він завжди так робив, коли Джейс хвилювався. Він сів на стілець біля дверей, не заважаючи, але й не залишаючи їх самих. Його присутність була тихою, але відчутною — як скеля, до якої можна притулитися в бурю.

— Даріус хоче говорити з усіма, — сказав він. — Зібрав у кабінеті Сільвера.

— Про що? — спитала Скай.

— Про артефакт. Він каже, що Еліан знає більше, ніж розповів.

Скай подивилася на батька. Той опустив очі.

— Ходімо, — сказала вона, підводячись. — Раз так, нехай усе почує.

---

Кабінет Сільвера був заставлений книгами, старими картами й дивними артефактами, які Скай бачила вже багато разів, але так і не дізналася, для чого вони призначені. Сьогодні він здавався їй меншим, ніж зазвичай — у ньому зібралося забагато людей, забагато напруги, забагато питань, на які ніхто не мав відповідей.

Сільвер сидів за столом, спираючись ліктями на край, і дивився на всіх своїми старими, втомленими очима. Він не виглядав схвильованим — він виглядав пригніченим. Ніби вже знав, що зараз почує, і не хотів цього чути. Його пальці барабанили по столу — тихо, нервово, але він швидко зупинив себе.

Фінн стояв біля вікна, тримаючи Бінів на плечах. Вони тремтіли й тихо пищали, зарившись у його куртку, ніби відчували, що зараз станеться щось важливе. Фінн гладив їх по спинках, намагаючись заспокоїти, але його власні руки теж тремтіли. Він намагався жартувати, як завжди, але сьогодні жарти не вдавалися. Він просто стояв і дивився на Даріуса — з підозрою, але й з цікавістю.

Лів сиділа в кутку, тримаючи в руках мішечок із травами. Вона просто тримала, ніби шукаючи опори. Її обличчя було блідим, але очі горіли. Вона теж хотіла знати правду. Вона теж втомилася від таємниць.

Коул, як завжди, стояв біля дверей. Його тінь розтікалася навколо, створюючи додатковий захист. Він не говорив нічого, але його присутність відчувалася. Він був тут. Він слухав. Він чекав.

Даріус стояв посеред кімнати, зручний, як удома, хоча ніхто з присутніх не міг назвати його своїм. Він здавався спокійним, але Скай бачила — це маска. Під нею ховалося щось інше. Можливо, втома. Можливо, страх. Можливо, те, що він нарешті вирішив сказати правду, навіть якщо це коштуватиме йому всього.

Еліан зайшов останнім, спираючись на палицю. Він не дивився на брата. Він дивився на підлогу, на свої руки, на стіни — куди завгодно, тільки не в очі Даріуса. Він сів на стілець, який йому поставив Сільвер, і замовк.

— Я зібрав вас, щоб розповісти те, про що мовчав надто довго, — сказав Даріус, оглядаючи присутніх. — Те, що змінить усе.