Глава 14. Підземелля таємниць

Минуло два дні з того моменту, як Даріус з’явився в Академії зі своєю пропозицією. Два дні напружених розмов, суперечок, обговорень, які не привели до жодного рішення — тільки до ще більшої кількості запитань. Два дні, протягом яких Скай майже не спала. Кожного разу, коли вона заплющувала очі, перед нею поставали образи з підземелля, про яке розповідав Даріус. Старі кам'яні стіни, іржаві ланцюги, папери, які ніхто не читав століттями. Вона уявляла, як колись там, унизу, сиділи полонені Перші — знесилені, налякані, самотні. Вона уявляла їхні обличчя, їхні голоси, їхні благання, які ніхто не почув. І щоразу ці думки змушували її серце битися швидше, а тіло — тремтіти від холоду, який не мав нічого спільного з погодою за вікном.

Скай сиділа на ліжку в своїй кімнаті, дивлячись на стіну, і намагалася зібрати думси до купи. Перед нею на ковдрі лежала книга, яку Міка дав їй у бібліотеці — старий фоліант із потертою шкіряною обкладинкою, сторінки пожовклими від часу, краї подекуди обгоріли, ніби книгу намагалися спалити, але врятували в останню мить. Вона гортала її, зупиняючись на окремих розділах, які не дочитала. Там було про Перших — про те, як вони жили, як творили магію, як їх знищували. Про те, що їхня кров не зникла, а розчинилася в нащадках, які навіть не підозрюють про своє походження. Про те, що є місця, де ця кров прокидається, де сила Перших стає відчутною, майже фізичною. І про те, що є люди, які полюють на цих нащадків уже століттями, передаючи цю справу з покоління в покоління, як прокляття, яке неможливо спинити.

На одній із сторінок вона знайшла знайомий символ — чотири вітри, складені в коло. Такий самий був на її ключі. Такий самий вона бачила в щоденнику Аніки, на дверях у підземеллі, на старих картах, які зберігав Сільвер. Вона провела пальцем по вицвілому чорнилу, ніби намагаючись відчути тих, хто малював цей знак століттями раніше.

Скай закрила книгу, поклала її поруч на стіл. Вона думала про Міку. Про те, чому він дав їй цей фоліант. Чи хотів попередити? Чи хотів залякати? Чи, можливо, він сам шукав відповіді й сподівався, що вона знайде їх для нього? Тепер, коли Міка зник, ці питання залишилися без відповіді. Вона згадала його очі — темні, майже чорні, з тією дивною сумішшю холоду й болю, яку вона не могла розгадати. Він був сином лідера ордену, людини, яка століттями полювала на Перших. Але він обрав інший шлях. Або намагався обрати.

Сьогодні вона взяла книгу з собою — у рюкзак, разом із щоденником Аніки, сухарями, флягою води та паперами, які вони знайшли минулого разу. Вона не знала, чи знадобиться вона там, унизу, але відчувала — краще мати її під рукою. Можливо, там будуть символи, які вона зможе розшифрувати завдяки цій книзі. Можливо, там будуть пастки, про які в книзі написано.

Ранок зустрів їх сірим небом і холодним вітром, який гудів у щілинах старих веж, наче голос самої Академії. Скай підвелася ще до світанку — не тому, що не могла спати, а тому, що відчувала: цей день має розпочатися рано. Вона тихо вдяглася — светр, штани, черевики, які вже стопталися за час мандрівок. Перевірила, чи на місці ключ на шиї. Ключ був холодним. Звичайний шматок металу, який колись відмикав двері в підземеллі, а тепер просто висів, нагадуючи про те, що сталося. Вона взяла рюкзак, перекинула через плече й вийшла в коридор.

Академія ще спала. Десь далеко капала вода — одноманітно, заспокійливо, але Скай більше не звертала на це уваги. Вона звикла до цього звуку. Він став частиною її ночей, частиною її думок, частиною того відчуття постійної напруги, яке не зникало навіть уві сні.

Коридор був порожнім. Лише старі картини на стінах дивилися на неї очима давно померлих ректорів. Скай пройшла повз них, не зупиняючись. Вона знала, що Джейс чекає на неї внизу.

Джейс стояв біля дверей головного корпусу — напружений, зібраний, готовий до всього. Він тримав рюкзак на одному плечі, другою рукою крутив маленький вихор просто так, від нервозності. Побачивши Скай, він зупинився, і вітер навколо нього стих. Він не питав, чи готова вона. Він просто дивився на неї, і цього було достатньо. Скай знала, що він теж не спав усю ніч — під очима залягли темні кола, але погляд залишався пильним.

— Даріус уже внизу, — сказав він. — Фінн теж. Вони чекають біля входу в стару вежу.

— Ходімо.

Вони спустилися на перший поверх, пройшли через довгий коридор, який вів до західного крила. Тут було темніше, ніж в інших частинах Академії — старі лампи тьмяно блимали, створюючи на стінах химерні тіні. Пахло пилом і чимось старим, давно забутим.

Фінн сидів на підлозі біля входу в стару вежу, тримаючи Бінів на колінах. Вони виглядали стривоженими — Бін-старший уважно дивився на темний отвір унизу своїми очима-ґудзиками, ніби намагався розгледіти там щось, недоступне людям. Бін-молодший тихо мурчав, зарившись у куртку Фінна, час від часу визираючи, щоб переконатися, що нічого не змінилося. Фінн гладив їх по спинках, і в цьому русі було щось заспокійливе — не тільки для Бінів, але й для нього самого. Він навіть спробував усміхнутися, коли побачив Скай.

— Ви впевнені, що це безпечно? — спитав він, дивлячись на круті сходи, що вели вниз. Звідти тягнуло холодом і вогкістю, і цей холод пробирав до кісток, навіть незважаючи на теплий светр.

— Ні, — відповів Даріус спокійно. Він стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і дивився на темряву так, ніби бачив там щось знайоме. Можливо, своє минуле. Можливо, тих, кого втратив. — Але інформація, яку ми шукаємо, там. І якщо ми не знайдемо її сьогодні, завтра може бути пізно.

— Що саме ми шукаємо? — спитав Джейс.

— Записи про Перших, — відповів Даріус, не відводячи погляду від темряви. — Списки. Імена. І те, що орден намагався приховати століттями. Там має бути правда про те, ким вони були, як їх знищували і хто вижив. А також — про те, хто є їхніми нащадками сьогодні. Орден вів ці записи ретельно. Вони боялися, що Перші можуть повернутися. І хотіли знати, кого знищувати насамперед.