Глава 13. Новий союзник

Минуло кілька днів після того, як Еліан вирішив залишитися.

Але спокій не настав. Він не міг настати — надто багато всього сталося, надто багато залишилося недомовленим. Кожен ранок Скай прокидалася з важким передчуттям, яке тиснуло на грудну клітку, не давало дихати вільно. Вона вмивалася холодною водою, намагаючись зігнати тривогу, але вона не зникала — вона ховалася глибше, щоб вилізти в найнеочікуваніший момент.

Скай ходила на лекції, сиділа в бібліотеці, намагалася зосередитися на навчанні, але думки постійно поверталися до того, що чекає попереду. Вона думала про Міку, про його зникнення, про те, чи повернеться він. Вона думала про викладачів, які дивилися на неї з підозрою. Вона думала про батька, який дивився у вікно годинами, мовчав і, здавалося, зважував щось у своїй голові.

Іноді вночі їй снилися сни. Сни, в яких вона бігла коридорами Академії, але вони ставали довшими, темнішими, нескінченними. Сни, в яких вона чула голос батька, але не могла його знайти. Сни, в яких ключ на її шиї горів так сильно, що залишав опіки на шкірі. Вона прокидалася з криком, а поряд нікого не було.

Скай помітила, що Академія змінилася. Не стінами — атмосферою. Коридори стали тихішими, ніби всі боялися говорити вголос. Студенти пришвидшували крок, коли бачили її. Відводили очі. Перешіптувалися за її спиною. Викладачі уникали зустрічей. Навіть ті, хто колись усміхався їй, тепер відверталися. Вона відчувала себе зайвою — чужою в місці, яке колись вважала домом.

Сьогодні вона сиділа в кімнаті Еліана, коли за вікном почало сутеніти. Сонце ховалося за обрієм, залишаючи по собі багряні смуги на небі. Вони повільно згасали, поступаючись місцем темряві. Десь далеко кричав птах — самотньо, тривожно, ніби теж відчував, що наближається щось недобре.

Еліан лежав на ліжку, вкритий ковдрою, і дивився в стелю. Його обличчя було блідим, під очима залягли темні кола, але дихання було рівним. Він більше не стогнав уві сні, не здригався від болю. Рана загоювалася, але Скай бачила — душа його все ще кровоточила. Він ніколи не говорив про минуле. Він уникав запитань. І це мовчання було гіршим за будь-які слова.

Скай сиділа на стільці біля вікна, тримаючи в руках чашку з чаєм, який давно охолов. Вона не пила — просто тримала, шукаючи хоч якоїсь опори. Її пальці були холодними, але вона не звертала на це уваги. Вона дивилася на батька і думала про те, як мало вони знають одне одного. Як мало часу в них було. І як багато вони могли втратити.

— Ти занадто багато про мене турбуєшся, — сказав Еліан, не повертаючи голови. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася легка усмішка.

— А ти занадто мало про себе, — відповіла Скай.

Він усміхнувся — ледь помітно, але вона побачила. Вона завжди бачила.

— Я не збираюся більше тікати, — сказав він. — Ти мене переконала.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона хотіла відповісти, але в цю мить ключ на її шиї став теплим. Не гарячим, як під час небезпеки, але відчутно теплішим, ніж зазвичай. Вона провела по ньому пальцями, намагаючись зрозуміти, що це означає. Ключ ніколи не брехав. Він попереджав. Він відчував те, чого не відчувала вона.

— Щось сталося? — спитав Еліан, помічаючи її рух. Він підвів голову, намагаючись зазирнути їй в очі.

— Не знаю, — відповіла Скай. — Але щось відбувається.

Вона підвелася, підійшла до вікна. На подвір’ї Академії було тихо. Студенти поверталися до гуртожитків, викладачі поспішали до своїх кабінетів. Усе виглядало звичайним. Навіть надто звичайним. Але Скай відчувала — це затишшя перед бурею. Тиша, яка настає перед ударом. Момент, коли повітря стає густим, а час — майже відчутним на дотик.

Вона думала про те, що сказав Сільвер: «Він повернеться. Це питання часу». Але чи про Міку він говорив? Чи про когось іншого? Вона не знала. І це незнання було гіршим за будь-яку відповідь.

За вікном вітер гойдав гілки старих дерев. Десь далеко капала вода — крап-крап-крап. Цей звук переслідував її останнім часом. Він був скрізь — у бібліотеці, в їдальні, в коридорах. І щоразу вона відчувала, як по спині пробігає холод. Ніби хтось невидимий дивився на неї з темряви.

— Ти хвилюєшся, — сказав Еліан.

— Так, — відповіла вона.

— Про що?

— Про все.

Він помовчав кілька секунд.

— Я поруч, — сказав він.

Вона обернулася.

— Знаю.

Вона підійшла до нього, сіла поруч на ліжко. Взяла його за руку. Його пальці були холодними, але вона не відпускала.

— Я не дам їм забрати тебе, — тихо сказала вона.

— Я знаю, доню.

Вони сиділи мовчки, дивлячись на темне небо за вікном. Скай відчувала, як ключ пульсує теплом. Він попереджав. Він кликав.

———

Годиною пізніше Скай ішла коридором до бібліотеки. Вона не знала, навіщо їй туди — вона не мала ні завдань, ні бажання читати. Але ноги самі несли її знайомим маршрутом, туди, де завжди було тихо, де можна було сховатися від зайвих очей і зайвих думок. Вона сподівалася знайти там спокій, але спокій не приходив. Він покинув її ще кілька днів тому, і, здавалося, не збирався повертатися.

І коли вона вже майже дійшла до дверей, вона відчула це. Дивне поколювання на шкірі — ніби хтось невидимий провів пальцями по її руках, по спині, по шиї. Волосся піднялося дибки. Ключ на її шиї, який останнім часом був просто теплим, раптом став гарячим. По-справжньому гарячим — таким, що вона ледь не скрикнула від болю. Вона схопилася за нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Вона зупинилася. Прислухалася. Коридор був порожнім. Лише десь далеко, в тіні, капала вода — крап-крап-крап. Цей звук переслідував її останнім часом. Він був скрізь — у бібліотеці, в їдальні, в кімнаті батька. І щоразу вона відчувала, як по спині пробігає холод. Ніби хтось стежив за нею з темряви.

І потім вона почула кроки.

Вони були тихими, але впевненими. Неквапливими, але спрямованими прямо до неї. Хтось ішов по тому самому коридору, не поспішаючи, але й не збираючись зупинятися. Кожен крок відлунював у тиші, наближаючись, наростаючи, заповнюючи собою весь простір. Скай завмерла. Її рука мимоволі стиснула ключ — так сильно, що кісточки побіліли. Серце калатало десь у горлі, дихання стало уривчастим. Вона не знала, кого чекати. Але знала — це не обіцяє нічого доброго.