Глава 12. Крик у ніч

Минуло кілька днів після зборів.

Академія, яка колись здавалася Скай другим домом — теплим, затишним, сповненим шелесту сторінок і тихого сміху в бібліотеці, — тепер виглядала чужою і ворожою. Високі вежі, що колись сяяли в променях сонця, тепер ховалися в тіні хмар, немов соромилися світла. Коридори, якими вона бігала до бібліотеки, тепер здавалися довшими, темнішими, майже нескінченними — вони тягнулися перед нею, мов пащі якихось кам'яних чудовиськ, готових поглинути її будь-якої миті. Навіть каміння, з якого були складені стіни, здавалося холоднішим — таким холодним, що, коли Скай прикладала до нього долоню, їй здавалося, ніби вона торкається льоду.

Напруга в Академії не спадала — навпаки, вона ставала дедалі густішою, важчою, майже відчутною на дотик. Вона була в повітрі, яким дихали студенти, у шепоті, що супроводжував Скай, коли вона проходила коридорами, у поглядах, які вона відчувала на спині, навіть коли ніхто не дивився. Вона просочувалася крізь стіни, крізь двері, крізь сам камінь, з якого була збудована Академія. Вона була всюди — як запах диму перед пожежею, як тиша перед грозою.

Студенти уникали дивитися в бік Скай. Вони перешіптувалися за її спиною, але відводили очі, коли вона повертала голову. Вона чула уривки фраз — «її батько», «зрадник», «небезпечне знайомство», «радикали», «орден» — і кожне слово встромлялося в неї, мов скалка. Дехто відверто ховався за роги, коли бачив її вдалині, ніби вона була зараженою хворобою, якої боялися навіть випадково торкнутися. Дехто, навпаки, дивився з викликом — ніби хотів сказати: «Ти тут зайва», «Твоє місце не серед нас», «Забирайся геть». Їхні погляди були холодними, оцінюючими, іноді відверто ворожими. Скай відчувала, як вони здирають з неї шар за шаром, залишаючи голою й беззахисною.

Навіть світло в коридорах стало іншим. Лампи, які завжди горіли рівним золотистим світлом, тепер мерехтіли. Вони то спалахували яскравіше, то майже згасали, відкидаючи на стіни довгі тремтливі тіні, що ворушилися, мов живі. Іноді здавалося, що вони реагують на її присутність — коли вона проходила повз, світло ставало тьмянішим, ніби хотіло сховати її від чужих очей. Або, навпаки, спалахувало надто яскраво, виставляючи її напоказ, ніби казало: «Дивіться, ось вона — донька зрадника».

Викладачі зупиняли розмови, коли вона проходила повз. Вони замовкали на півслові, і в цій раптовій тиші було більше осуду, ніж у будь-яких словах. Вона бачила, як вони обмінюються поглядами — швидкими, багатозначними, — і розуміла, що вони обговорюють її, її батька, їхнє спільне майбутнє. Навіть ті, хто раніше ставився до неї прихильно, тепер уникали її — боялися, що зв'язок із нею може нашкодити їхній репутації. Поважний викладач історії магії, який колись хвалив її за старанність, тепер проходив повз, не піднімаючи очей. Молода наставниця з цілительського факультету, яка позичала їй книги, тепер переходила на інший бік коридору, побачивши її.

Навіть у їдальні за її столом утворилася порожнеча. Студенти, які колись сиділи поруч, тепер знаходили місця в інших кінцях зали. Ніхто не хотів сідати поряд із тією, чий батько став причиною розколу. Стіл, який колись був центром їхньої маленької компанії, тепер здавався пустелею — порожнім, холодним, чужим. Навіть Фінн і Лів іноді затримувалися, не наважуючись підійти — не тому, що боялися, а тому, що не знали, що сказати. Вони дивилися на неї здалеку, і в їхніх очах були біль і безпорадність.

Одного разу Фінн спробував пожартувати — щось про Бінів, які втекли до кухні й випили все молоко, — але його голос звучав глухо, і він сам знітився, замовк на півслові. Біни теж притихли — вони сиділи в нього на колінах, не мурчали, не витворяли своїх звичних витівок. Вони відчували напругу, як і всі. Лів мовчки стиснула руку Скай під столом — міцно, майже боляче, — і цей короткий дотик був теплішим за будь-які слова.

Скай трималася. Вона ходила на лекції, відповідала на запитання, робила вигляд, що не помічає шепоту за спиною. Вона вчилася не звертати уваги на погляди, які пекли спину. Вона навчилася посміхатися, коли хотілося плакати. Вона навчилася відповідати, коли хотілося мовчати. Вона навчилася бути сильною. Але вдома, в кімнаті Еліана, вона дозволяла собі бути слабкою.

Він одужував повільно. Рана на грудях загоювалася, але сили не поверталися. Лів сказала, що це через те, що він довго не їв і не спав — роки, проведені в горах, далися взнаки. Його організм виснажився, і тепер, коли небезпека минула, він не міг одразу відновитися. Йому потрібен був спокій. І час. Але часу не було. Війна не чекала.

Скай помітила, що Еліан змінився. Він став мовчазнішим, замкнутішим. Раніше він хоча б іноді питав про Академію, про студентів, про те, як вона живе. Тепер він просто сидів і дивився у вікно. Він довго дивився у вікно, на ліс, що темнів за склом, на хмари, які повільно тягнулися над обрієм. Його очі були порожніми, ніби він бачив не дерева і небо, а щось інше — те, що було недоступне іншим. Він майже не їв — залишав їжу неторканою, навіть коли Скай приносила його улюблені страви. Він майже не спав — Скай кілька разів заходила до нього вночі й бачила, що він сидить на ліжку, дивиться в темряву й не кліпає.

І коли вона запитувала, що з ним, він відповідав одне слово:

— Думаю.

— Про що? — спитала вона одного вечора.

Вони сиділи в його кімнаті. За вікном уже стемніло. На столі горіла свічка — єдине джерело світла, яке кидало на стіни тремтливі, химерні тіні. Вони ворушилися, ніби живі, ніби танцювали якийсь дивний, давній танець. Пахло ліками та старим папером — Сільвер приносив якісь записи, які Еліан навіть не гортав. Вони так і лежали стосом на столі, вкриваючись пилом.

Скай сиділа на стільці біля ліжка, тримаючи в руках чашку з чаєм, який вона так і не випила. Чай давно охолов, але вона не помічала — її пальці були холоднішими. Еліан лежав, накритий ковдрою, дивлячись кудись у стелю. Його обличчя в тьмяному світлі свічки здавалося ще блідішим, ще виснаженішим. Під очима залягли темні кола — такі глибокі, ніби хтось вдавив їх пальцями.