Глава 9. Обіцянка під зорями

Бібліотека вночі була зовсім іншою.

Високі вікна пропускали тьмяне місячне світло, яке падало на полиці, створюючи довгі тіні, що ворушилися від найменшого подиху вітру. Тіні повзали стінами, ніби живі істоти, що ховалися від світла. Десь далеко, на другому поверсі, рипнула книга — можливо, її хтось нещодавно брав із полиці, а може, сама бібліотека дихала, згадуючи століття. Повітря було прохолодним, пахло пилом, воском і чимось невловимим — можливо, магією, яка накопичувалася тут століттями, вбираючись у старі камені, у шкіряні палітурки, у пожовклі сторінки. Скай відчувала, як старі камені пам'ятають тисячі історій — історії кохання, зради, героїзму й смерті, — і її власна історія зараз писалася тут, у цьому темному кутку.

Вона залишила Джейса в коридорі, як і домовлялися. Він стояв біля дверей, притулившись до стіни, і вітер навколо нього ледь помітно коливався — легке сріблясте мерехтіння, яке видавало його хвилювання, хоч обличчя залишалося спокійним. Він не хотів її відпускати, але знав — це її рішення. Вона бачила в його очах боротьбу: він хотів піти з нею, захистити, бути поруч, але розумів, що Міка не говоритиме при ньому. Його пальці стискалися в кулаки й розтискалися — він заспокоював себе.

— Якщо щось піде не так — клич, — сказав він востаннє. Його голос був твердим, але Скай чула в ньому хвилювання — ледь помітну вібрацію, яка з'являлася тільки коли він справді боявся.

— Обіцяю.

Вона зайшла всередину. Її кроки відлунювали в тиші, ніби хтось невидимий повторював їх за нею — крок за кроком, тінь за тінню. Вона пройшла повз ряди книг, які високо сягали стелі, і знайомий шлях привів її до далекого кутка. Ключ на її шиї був теплим, але не гарячим. Він не попереджав про небезпеку. Можливо, він просто заспокоював, нагадував, що вона не сама, що колись її мати теж ходила цими коридорами, теж тримала ключ на грудях.

Міка сидів на тому самому місці, за тим самим столом. Але тепер перед ним не було книг. Тільки свічка, що горіла тихим блакитним полум'ям. Його світло було холодним, неприродним — воно не гріло, а навпаки, змушувало шкіру вкриватися гурашками. Воно падало на обличчя Міки, роблячи його майже нереальним, майже примарним, ніби він сам був частиною цієї старої бібліотеки, її духом, що матеріалізувався на мить. Він дивився на вхід, ніби знав, що вона прийде саме в цю мить. Його постава була напруженою, але спокійною — руки лежали на столі, пальці сплетені в замок.

— Ти прийшла, — сказав він, не підводячи голови. Його голос звучав тихо, але в тиші бібліотеки він чувся чітко, майже надто чітко — кожне слово відлунювало в камені.

— Ти казав, що розкажеш правду. Я тут. І я слухаю, — відповіла Скай, зупинившись за кілька кроків від столу.

— Так.

Він підняв очі. У світлі свічки вони здавалися майже чорними, бездонними, мов дві криниці, в яких потонуло світло. Але в них не було ворожості. Не було підступу. Була втома. Та глибока, невимовна втома, яка буває в людей, що прожили надто багато за короткий час, що несуть на плечах тягар, який ламає сильніших.

— Сідай.

Скай сіла навпроти, тримаючи книгу, яку він дав їй раніше, на колінах. Вона не знала, чи знадобиться вона, але відчувала, що краще мати її під рукою. Дерев'яний стілець рипнув, порушуючи тишу, і цей звук здався їй надто голосним, майже агресивним у цій крихкій тиші.

— Я слухаю.

Міка зробив глибокий вдих. Він довго мовчав, ніби збирався з думками, ніби вирішував, з чого почати — з кінця чи з початку, з правди чи з болю. Його пальці барабанили по столу — тихо, нервово, але він швидко зупинив себе, прибравши руки під стіл.

— Мій предок був лідером ордену, — сказав він. — Той самий, хто стояв за стратою Еліанни. Той, хто віддав наказ. Той, хто дивився їй в очі, коли вона вмирала.

Скай відчула, як земля хитається під ногами. Вона чекала чогось несподіваного, але не цього. Її пальці стиснули край столу, кісточки побілили. У голові промайнули спогади: Еліанна біля озера, її прозоре тіло, що ледь тримало форму, її голос — тихий, як вітер, але сповнений тисячолітнього болю. Ключ, що падає у воду. Все це тепер набувало нового сенсу — темнішого, важчого.

— Предок? — перепитала вона. Голос не здригнувся — вона навчилася контролювати його.

— Так, — Міка кивнув головою, не відводячи погляду. — Мій прапрадід. Орден існує століттями, і провина падає не тільки на одного чоловіка. Вона падає на цілу родину. На всіх, хто продовжує цю справу. На всіх, хто мовчав. На всіх, хто дивився в інший бік.

— І ти прийшов сюди, тому що відчуваєш провину за те, що сталося двісті років тому? За те, що зробив твій прапрадід? — Скай нахилилася вперед, вдивляючись у його обличчя. Вона шукала брехню. Шукала хоч якусь тріщину в масці.

— Я прийшов не через провину, — відповів він. Його голос став твердішим. — Провина — це егоїзм. Вона нічого не змінює. Вона тільки заспокоює того, хто її відчуває. Я прийшов, тому що хочу розірвати це коло. Зробити те, що не змогли зробити мої предки. Боягузи.

— Яке коло?

— Коло крові. Коло помсти. Коло ненависті, яке передається з покоління в покоління. Мій прапрадід знищив Еліанну. Його син продовжив справу — він полював на її нащадків. Онук — теж. Він будував в'язниці для магів. Замкнене коло, з якого немає виходу. Але я хочу його розірвати.

— І ти хочеш його розірвати? — спитала Скай. — Один? Проти цілої родини? Проти традицій, яким століття?

— Так.

— Як?

Він провів пальцем по краю столу, ніби малював невидимі лінії — якісь символи, які тільки він міг бачити. Скай помітила, що його пальці тремтять. Дрібно, ледь помітно, але тремтять.

— Дізнатися правду. Тільки правда може зупинити те, що відбувається. Не помста. Не війна. Не ще одна смерть. Правда. Моя родина століттями жила в брехні. Нам казали, що Еліанна була монстром, що її потрібно було знищити, що Перших треба боятися, що магія — це прокляття. Але я прочитав справжні історії. Я знайшов записи, які мої предки намагалися спалити. Я дізнався, що вона намагалася домовитися. Що вона хотіла миру. Що вона пропонувала співпрацю. І що її вбили не за злочини, а за те, що вона була сильною. За те, що вселяла страх.