Глава 9. Обіцянка під зорями

Бібліотека вночі була зовсім іншою.

Високі вікна пропускали тьмяне місячне світло, яке падало на полиці, створюючи довгі тіні, що ворушилися від найменшого подиху вітру. Десь далеко, на другому поверсі, рипнула книга — можливо, її хтось нещодавно брав із полиці, а може, сама бібліотека дихала, згадуючи століття. Повітря було прохолодним, пахло пилом, воском і чимось невловимим — можливо, магією, яка накопичувалася тут століттями. Скай відчувала, як старі камені пам'ятають тисячі історій, і її власна історія зараз писалася тут, у цьому темному кутку.

Вона залишила Джейса в коридорі, як і домовлялися. Він стояв біля дверей, притулившись до стіни, і вітер навколо нього ледь помітно коливався. Він не хотів її відпускати, але знав — це її рішення. Вона бачила в його очах боротьбу: він хотів піти з нею, захистити, бути поруч, але розумів, що Міка не говоритиме при ньому.

— Якщо щось піде не так — клич, — сказав він востаннє. Його голос був твердим, але Скай чула в ньому хвилювання.

— Обіцяю.

Вона зайшла всередину. Її кроки відлунювали в тиші, ніби хтось невидимий повторював їх за нею. Вона пройшла повз ряди книг, які високо сягали стелі, і знайомий шлях привів її до далекого кутка. Ключ на її шиї був теплим, але не гарячим. Він не попереджав про небезпеку. Можливо, він просто заспокоював, нагадував, що вона не сама.

Міка сидів на тому самому місці, за тим самим столом. Але тепер перед ним не було книг. Тільки свічка, що горіла тихим блакитним полум'ям. Її світло падало на його обличчя, роблячи його майже нереальним, майже примарним. Він дивився на вхід, ніби знав, що вона прийде саме в цю мить. Його постава була напруженою, але спокійною.

— Ти прийшла, — сказав він, не підводячи голови. Його голос звучав тихо, але в тиші бібліотеки він чувся чітко, майже надто чітко.

— Ти казав, що розкажеш правду.

— Так.

Він підняв очі. У світлі свічки вони здавалися майже чорними, бездонними. Але в них не було ворожості. Була втома. Та глибока, невимовна втома, яка буває в людей, що прожили надто багато за короткий час.

— Сідай.

Скай сіла навпроти, тримаючи книгу, яку він дав їй раніше, на колінах. Вона не знала, чи знадобиться вона, але відчувала, що краще мати її під рукою. Дерев'яний стілець рипнув, порушуючи тишу, і цей звук здався їй надто голосним.

— Я слухаю.

Міка зробив глибокий вдих. Він довго мовчав, ніби збирався з думками, ніби вирішував, з чого почати. Його пальці барабанили по столу — тихо, нервово, але він швидко зупинив себе.

— Мій предок був лідером ордену, — сказав він. — Той самий, хто стояв за стратою Еліанни.

Скай відчула, як земля хитається під ногами. Вона чекала чогось несподіваного, але не цього. Її пальці стиснули край столу, кісточки побілили. У голові промайнули спогади: Еліанна, озеро, ключ, що падає у воду. Все це тепер набувало нового сенсу.

— Предок? — перепитала вона

— Так, — Міка кивнув головою. — Мій прапрадід. Орден існує століттями, і провина падає не тільки на одного чоловіка. Вона падає на цілу родину. На всіх, хто продовжує цю справу.

— І ти прийшов сюди, тому що відчуваєш провину за те, що сталося двісті років тому?

— Я прийшов не через провину, — відповів він. — Я прийшов, тому що хочу розірвати це коло.

— Яке коло?

— Коло крові. Коло помсти. Коло ненависті, яке передається з покоління в покоління. Мій прапрадід знищив Еліанну. Його син продовжив справу. Онук — теж. Замкнене коло, з якого немає виходу.

— І ти хочеш його розірвати? — спитала Скай.

— Так.

— Як?

Він провів пальцем по краю столу, ніби малював невидимі лінії. Скай помітила, що його пальці тремтять.

— Дізнатися правду. Тільки правда може зупинити те, що відбувається. Не помста. Не війна. Правда. Моя родина століттями жила в брехні. Нам казали, що Еліанна була монстром, що її потрібно було знищити, що Перших треба боятися. Але я прочитав справжні історії. Я дізнався, що вона намагалася домовитися. Що вона хотіла миру. І що її вбили не за злочини, а за те, що вона була сильною.

Скай слухала, і десь у глибині душі щось відгукувалося. Вона згадала Еліанну біля озера — її біль, її самотність, її слова: «Я чекала двісті років». Вона згадала, як кинула ключ у воду, і як Еліанна нарешті знайшла спокій.

— Чому ти розповідаєш це мені? — спитала Скай.

— Тому що ти єдина, хто може допомогти.

— Чому я?

Він подивився на неї довго. Так довго, що Скай здалося — він читає її думки, бачить її спогади.

— Тому що ти не боялася правди. Тому що ти кинула ключ в озеро. Тому що ти — нащадок Перших. І тому що твій батько — Еліан, який знає більше, ніж будь-хто з нас.

— Як ти дізнався про мого батька?

Він важко зітхнув.

— Я знаю більше, ніж тобі здається. Моя родина століттями стежила за родиною Еліанни. Ми знали, що її кров не зникла. Ми знали, що колись вона повернеться.

— Ти стежив за мною?

— Я шукав тебе. І сподівався, що ти виявишся тією, за кого я тебе приймав.

— І я виявилась?

— Схоже на те.

Він подивився на неї, і вона побачила в його очах не ворожість, а надію. Таку саму, яку відчувала сама, коли дивилася на зірки.

— Що ти хочеш від мене? — спитала вона після довгої паузи.

— Допомогти знайти його.

— Кого?

— Мого прапрадіда. Він не помер. Він сховався. І він досі керує орденом із тіні.

Скай відчула, як холод пробіг по спині.

— Він живий? Але скільки йому…

— Магія довголіття, — перебив Міка. — Він знайшов спосіб жити століттями. Ціною багатьох життів. Він приносить у жертву інших магів, щоб підживлювати своє тіло. Він уже не людина. Він — чудовисько.

— Чому ти хочеш його знайти?

— Щоб зупинити.

— Убити?

— Щоб притягнути до відповідальності. Нехай його судять ті, кого він скривдив.

— Яка різниця? — спитала Скай. — Помста чи справедливість — результат один.

— Помста сліпа, — сказав він. — А справедливість бачить. Помста народжує нову помсту. А справедливість може зупинити коло.