Глава 8. Книга з минулого

Минуло кілька днів, і Скай дедалі більше переконувалася, що Міка — не той, за кого себе видає. Кожен його рух, кожне слово, кожен погляд викликали в ній дедалі більше запитань. Вона спостерігала за ним постійно — на лекціях, у їдальні, в бібліотеці, навіть на подвір’ї, коли він самотньо сидів на лаві, дивлячись на старий дуб, що ріс посеред двору вже кілька століть. Він поводився бездоганно: тихо, скромно, непомітно. Він не намагався привернути до себе увагу, не шукав друзів, не вступав у зайві розмови. Але саме ця бездоганність викликала підозри. Він не помилявся. Не вагався. Не ставив зайвих запитань. І коли він відповідав викладачам, його знання були надто глибокими для новачка, який щойно прибув до Академії.

Скай помітила, що він ніколи не записує лекції. Він просто сидить і слухає, іноді заплющує очі, ніби запам’ятовує почуте, ніби кожне слово лягає на полички його пам’яті без жодних зусиль. Вона бачила, як він гортає книги в бібліотеці — не читає, а саме гортає, ніби шукає щось конкретне, ніби вже знає, де лежить потрібна інформація. Його пальці ковзали по сторінках легко, майже невагомо, і він ніколи не перечитував двічі. Він не робив помилок. Жодної. І це лякало більше, ніж будь-які відверті загрози.

Одного разу, коли Скай сиділа в бібліотеці, намагаючись зосередитися на читанні, вона помітила, що Міка дивиться на неї. Не просто ковзнув поглядом — він дивився прицільно, ніби намагався запам’ятати кожну її рису, кожен рух. Відчувши його погляд, вона підвела голову, але він уже відвів очі. Скай не була впевнена, чи їй це не здалося. Але ключ на її шиї став теплішим — як завжди, коли поряд була небезпека.

Іншого разу вона випадково натрапила на нього в бібліотеці після занять. Він сидів у кутку, за столом, завалений старими фоліантами, і читав. Але не просто читав — він вивчав. Його очі бігали по рядках, губи ледь ворушилися, ніби він промовляв слова вголос. Скай зупинилася за кілька кроків, спостерігаючи. Він не помітив її. Вперше. Вона підійшла ближче і зазирнула в книгу. Це був трактат про Перших — старий, пожовклий, з рваними краями. Такий саме був тільки в закритій секції бібліотеки.

— Ця книга не видається студентам, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

Міка підняв голову. У його очах не було здивування — тільки спокій. Такий спокій, який буває у людей, що звикли до небезпеки. Він не здригнувся, не відвів погляду. Просто дивився на неї, ніби чекав цього запитання.

— Я знаю, — відповів він.

Його голос був рівним, майже байдужим. Але Скай помітила, як його пальці на мить стиснули край книги. Він хвилювався. Приховував, але хвилювався.

— Як вона опинилася в тебе? — спитала Скай, роблячи крок ближче.

Він закрив книгу. Обережно, ніби боявся пошкодити столітній фоліант. Погладив обкладинку, ніби прощався зі старим другом.

— У мене є свої джерела, — сказав він.

— Які?

— Не твого діла.

Скай відчула, як у ній закипає роздратування. Вона звикла, що люди відповідають на її запитання. І ті, хто не відповідав, часто виявлялися ворогами.

— Ти прийшов в Академію з якоюсь метою, Міко, — сказала вона, намагаючись тримати емоції під контролем. — І я хочу знати, з якою.

Він подивився на неї довго. Так довго, що вона відчула, ніби він зазирає в її душу. Його очі були темними, майже чорними, але в них не було ворожості. Було щось інше. Обережність. Оцінка. І, можливо, трохи жалю.

— Ти не готова, — сказав він.

— До чого?

— До правди.

— Я готова до всього, — відповіла Скай, хоча сама не до кінця вірила в це.

— Це ти так думаєш, — тихо сказав він. — Але правда — це не те, що можна просто почути й забути. Вона залишається з тобою. І змінює тебе.

— Ти боїшся, що я не впораюся?

— Я боюся, що ти пожалкуєш, що дізналася.

Скай на мить замовкла. Його слова зачепили щось у ній.

— Я вже шкодую про багато чого, — сказала вона. — Але про правду — ніколи.

Він подивився на неї довго. Потім узяв книгу, яку тримав у руках, і простягнув її Скай.

— Прочитай це, — сказав він. — Може, тоді ти зрозумієш, чому я не можу розповісти все просто так.

Скай взяла книгу. Вона була важкою. Шкіряна обкладинка була потертою, сторінки пожовклими.

— Що тут?

— Відповіді. І ще більше запитань.

Він підвівся, забрав свою сумку і вийшов, залишивши Скай саму. Його кроки відлунювали в тиші бібліотеки, затихаючи десь у кінці коридору. Вона дивилася йому вслід, і в голові крутилося сотні запитань. Хто він? Звідки прийшов? Чому знає те, чого не знають інші? І найголовніше — чому він обрав саме її?

Вона провела рукою по столу, де сидів Міка. Відчула тепло, яке залишилося від його рук. Він сидів на цьому місці. І він знав більше, ніж казав.

Скай розгорнула книгу. Перша сторінка була пустою. Тільки в правому нижньому куті чорнилом було виведено одне ім'я:

«Скай»

Її власне ім'я.

Вона перегорнула сторінку. Далі був текст — старовинною мовою, яку вона ледь розуміла. Але одне слово впізнала одразу:

«Перші»

Ключ на її шиї здригнувся.

Вона сіла читати.

⸻

Одного разу на лекції з історії магії пані Морріган, яка славилася своїм суворим характером і не менш суворими іспитами, запитала про походження артефактів Перших. Вона обвела поглядом аудиторію, зупинилася на Міці, який сидів у кутку, непомітний, але чомусь привертав її увагу. Скай помітила, як викладачка вдивляється в нього, ніби намагається згадати, де вона вже бачила це обличчя. Але Міка не ховав очей — він спокійно витримав її погляд, і це було дивним для новачка.

— Це знає будь-який першокурсник, — фиркнула вона, дивлячись на нього зверхньо. — Ну, молодий чоловіче? Може, ви нас просвітите?

Студенти завмерли. Дехто вже посміхався, чекаючи, що новачок опиниться в незручному становищі. Але Міка підвівся не поспішаючи. Він не виглядав ні розгубленим, ні схвильованим. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, ніби він чув це запитання сотні разів. Він поправив манжети сорочки — жест, який Скай помітила вже не вперше. Це був жест людини, яка звикла до уваги, але не прагнула її.