Глава 7. Чужий серед своїх

Ранок в Академії зустрів Скай сірим небом і тривожним передчуттям. Вона спала кілька годин, але відпочинку не відчувала. Тіло пам’ятало нічний бій, втому, іскри, що виривалися з рук, той момент, коли вона вийшла за межі захисту і відчула, як сила витікає з неї, залишаючи порожнечу.

 Джейс спав поруч — уперше за довгий час справді спав, а не просто дрімав. Його обличчя було спокійним, майже дитячим у цьому спокої, і Скай не стала його будити. Вона тихо вийшла з кімнати, зачинила двері й опинилася в порожньому холодному коридорі. Ключ на її шиї був теплим — ніби теж тільки прокинувся, ніби перевіряв, чи все гаразд.

Коридор був порожнім. Лише десь далеко чулися кроки — хтось поспішав на сніданок. Скай пішла до їдальні, сподіваючись знайти там Фінна або Лів. Їй хотілося почути щось звичне — жарти Фінна, спокійний голос Лів, тиху присутність Коула. Вона відчувала потребу в нормальності після всього, що сталося. Але замість друзів вона побачила того, кого ніколи раніше не зустрічала.

Високий, худорлявий, з темним волоссям, що падало на обличчя, і очима, які, здавалося, дивилися крізь неї. Він сидів за столом у кутку, тримаючи в руках чашку чаю, і не поспішав ні їсти, ні розглядати присутніх. Просто сидів. І чекав. Його постава була ідеальною, але не як у воїна — як у того, хто звик бути непоміченим. Він не намагався привернути увагу, але водночас не ховався. Він просто існував, і ця проста присутність чомусь викликала в Скай внутрішній дискомфорт.

Вона спробувала пригадати, чи бачила його раніше, але ні — обличчя було зовсім чужим. І все ж щось у ньому здавалося їй невипадковим. Якби вона зустріла його в іншому місці, в інший час, можливо, не звернула б уваги. Але тут, в Академії, де кожен новий студент міг виявитися шпигуном або вбивцею, вона не мала права ігнорувати свої відчуття. Вона стояла нерухомо кілька секунд, вдивляючись у нього, намагаючись зрозуміти, що саме її турбує.

— Ти дивишся на нього вже хвилину, — почулося з-за спини.

Скай обернулася. Фінн стояв, потираючи заспані очі, і Біни вже сиділи на його плечах. Бін-старший позіхав, а Бін-молодший уже стрибав, намагаючись дістати до чашки на сусідньому столі. Вони теж відчули щось незвичне — їхнє мурчання було тихішим, ніж зазвичай, більш настороженим.

— Хто це? — спитала вона тихо, ніби боялася, що той почує.

— Новачок, — знизав плечима Фінн. — Учора ввечері прибув. Кажуть, із далеких земель. Сільвер особисто зустрічав його біля воріт. Я бачив крізь вікно — вони довго говорили про щось. Сільвер виглядав… стривоженим. Як на мене, це поганий знак.

— Ім'я?

— Міка, здається. Чи Міко? Я не запам'ятав. Він не дуже товариський. Майже ні з ким не говорить.

Скай згадала ту розмову з Сільвером. Про таємну фракцію. Про того, хто може знати. Про небезпеку, яка чатує в Академії. «Є одна людина, яка може знати», — казав Сільвер. І Скай була майже впевнена, що він мав на увазі саме цього хлопця.

Вона дивилася на Міку, намагаючись прочитати його думки. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, але в очах жевріло щось, чого вона не могла пояснити. Він тримав чашку обома руками, ніби грівся, хоча чай давно міг охолонути. Вона помітила, що він не п’є — просто тримає, вдивляючись у темну рідину.

— Треба бути обережними, — тихо сказала вона.

— Ти завжди так кажеш, — усміхнувся Фінн.

— І щоразу маю рацію.

— Тут не посперечаєшся.

Фінн хотів додати щось ще, але в цей момент Міка підняв очі й подивився прямо на Скай. Їхні погляди зустрілися. На мить. Тільки на мить. Але Скай відчула, як усередині щось стиснулося. Він не посміхався. Не відводив очей. Просто дивився. І в цьому погляді не було нічого ворожого — тільки спокійна, холодна увага. Вона відчула, що він вивчає її, оцінює. Не як ворог — як спостерігач. Як той, хто звик аналізувати кожну деталь, кожен жест, кожен подих.

Скай першою відвела очі. Вона відчула, як серце калатає швидше, але не від страху — від напруги.

— Ходімо, — сказала вона, беручи Фінна під руку. — Треба снідати.

— А ти впевнена, що хочеш їсти? — спитав він. — Вигляд у тебе такий, ніби ти збираєшся битися, а не їсти.

— Може, й те, й те.

Фінн зітхнув, але пішов за нею, хоча кілька разів озирнувся на Міку.

⸻

Джейс з’явився за сніданком, коли Скай уже майже доїла. Він виглядав краще, ніж учора — менш блідим, більш відпочилим. Але коли побачив Міку, його обличчя напружилося. Він сів поруч зі Скай, навіть не глянувши на їжу. Його погляд був прикутий до нового студента, ніби він чекав, що той зробить щось підозріле.

— Хто це? — спитав він, кивнувши в бік Міки.

— Новачок, — відповів Фінн, який уже встиг накласти собі повну тарілку. — Звати Міка. Він учора прибув. Сільвер особисто зустрічав його.

— Я бачу.

Джейс дивився на нього довше, ніж варто було. Його погляд став важчим, гострішим. Вітер навколо нього ледь помітно коливався — це завжди траплялося, коли він хвилювався. Скай відчула, як повітря стало свіжішим, ніби перед грозою.

Міка, відчувши погляд, підвів голову. Їхні очі зустрілися. На мить. Тільки на мить. Але всі за столом відчули, як повітря стало щільнішим, напруженішим. Навіть Біни завмерли, притиснувшись до Фінна, переставши навіть мурчати.

Відчувши її погляд, Джейс стиснув її руку під столом.

— Він дивний, — тихо сказала вона.

— Він небезпечний, — так само тихо відповів він.

— Ти думаєш, варто боятися?

— Боятися — ні. Спостерігати — так.

Фінн, нічого не помічаючи, продовжував жувати, хоча Скай бачила — він теж час від часу кидав погляди на Міку.

— Мені він здається нормальним, — сказав він. — Просто тихий. Може, він сором'язливий.

— Ти завжди так кажеш про підозрілих, — зауважила Лів, яка сиділа навпроти. — А потім вони виявляються демонами.

— Ну, один раз це був просто переляканий першокурсник.

— І його виключили за спробу крадіжки артефактів.

— Дрібниці.

Лів засміялася, але Скай не підтримала жарту. Вона не зводила очей з Міки. Той, здавалося, не помічав нічого навколо — гортав книгу, іноді відпиваючи чай. Але Скай знала: він усе чув. І все запам’ятовував. Вона помітила, як його очі ковзають по столу, фіксуючи, хто де сидить, хто з ким говорить, хто на що реагує.