Глава 6. Новий ворог

Після нічного бою вони не могли залишатися на місці.

Ранок прийшов сірим, холодним, без сонця. Небо затягнули важкі хмари, які обіцяли дощ, але він так і не почався — тільки давив своєю вагою, змушуючи повітря ставати густішим, важчим, майже нестерпним. Скай прокинулась від того, що все тіло боліло. Іскри, які вона випустила минулої ночі, забрали більше сил, ніж вона готова була визнати. Вона сиділа біля згаслого багаття, дивлячись на сірі обрії, і думала про те, що сталося. Про тіні, що виривалися з темряви. Про їхні червоні амулети. Про крики, які досі відлунювали в голові.

Джейс уже не спав. Він сидів поруч, дивлячись на згасище багаття, і його обличчя було напруженим. Він тримав руку на плечі, де ще не загоїлася рана, і Скай знала — біль не відступав. Він просто не показував цього.

— Треба рухатись, — сказав він, навіть не питаючи.

— Знаю, — відповіла Скай.

Вона підвелася, відчуваючи, як ниють м'язи. Ключ на шиї був теплим, але не гарячим. Він заспокоював. Він нагадував, що вони ще живі.

Вони зібралися швидко. Лів мовчки перев'язала рани, які залишилися після вчорашньої сутички. Її руки тремтіли, але рухи були точними. Вона знала, що робить. Фінн тримав Бінів, які ще тремтіли, але вже не так сильно. Вони ховалися в нього під курткою, тільки іноді визираючи, щоб переконатися, що небезпека минула. Коул перевіряв периметр, обходячи табір по колу. Його тінь розтікалася навколо, створюючи додатковий захист. Еліан стояв осторонь, вдивляючись у ліс. Його обличчя було спокійним, але Скай бачила, як напружені його плечі.

— Вони не пішли далеко, — сказав він. — Але вони знають, що ми не легка здобич.

— Це зупинить їх? — спитав Фінн.

— Ні, — відповів Еліан. — Але дасть нам час.

— Скільки? — спитала Лів.

— Не знаю. Але ми маємо скористатися кожною хвилиною.

І вони рушили.

⸻

Дорога до Академії була довгою.

Ліс змінювався разом із їхнім настроєм. Іноді він ставав густішим, темнішим, ніби намагався їх затримати. Гілки низько схилялися над стежкою, чіплялися за одяг, ніби хотіли зупинити. Іноді рідшав, пропускаючи сонячне світло, яке здавалося чужим після ночі, сповненої страху. Сонячні промені пробивалися крізь листя, малюючи на землі химерні візерунки, але Скай не помічала їх краси. Вона дивилася вперед.

Скай ішла першою, але тепер уже не так впевнено, як раніше. Її ноги гули, ключ на шиї пульсував рівно, але без тривоги — ніби знав, що найнебезпечніше позаду. Поки що. Вона думала про те, що сталося минулої ночі. Про те, як вона вийшла за межі захисту. Про те, як іскри вирвалися з неї потоком. Вона не контролювала це. Воно саме вирвалося. І це лякало більше, ніж будь-який ворог.

Джейс тримався поруч. Він майже не говорив, і це було дивно. Зазвичай він знаходив слова, щоб підбадьорити її, навіть коли сам не вірив у те, що казав. Але зараз він мовчав. І Скай розуміла чому.

Він боявся.

Не за себе — за неї.

Вона бачила це в тому, як він час від часу косився на ліс, ніби чекаючи нового нападу. У тому, як його пальці мимоволі стискалися в кулаки, коли вітер посилювався. У тому, як він тримався ближче до неї, ніж зазвичай. У тому, як його очі ставали темнішими, коли він думав, що вона не дивиться.

— Ти не спиш уже другу добу, — сказала вона тихо.

— Я в порядку.

— Не бреши.

Він подивився на неї. Його очі були червоними від утоми, але погляд залишався твердим.

— Я буду спати, коли ми будемо в Академії.

— А якщо ми не дійдемо?

— Дійдемо.

І вона не стала сперечатися.

⸻

Вони йшли весь день.

Іноді зупинялися, щоб перевести подих. Лів збирала трави, які траплялися дорогою, поповнюючи запаси. Вона розповідала про кожну рослину, яку зривала, — про її властивості, про те, як вона може допомогти, про те, як її правильно заварювати. Це відволікало. Це створювало ілюзію нормальності.

Фінн намагався жартувати, але його голос звучав глухо, і навіть Біни не реагували так, як раніше. Вони сиділи на його плечах, притиснувшись одне до одного, і тільки іноді тихо мурчали. Їхнє мурчання було тривожним, уривчастим, ніби вони теж відчували небезпеку.

Коул ішов мовчки, як завжди, але Скай знала — він теж втомився. Вона бачила це по тому, як його тінь іноді здригалася, ніби втрачала форму. Як він час від часу сповільнювався, ніби прислухаючись до чогось, що не чули інші.

Еліан замикав процесію. Він озирався частіше, ніж інші, і Скай знала — він не довіряє тиші. Він знав, що орден не відступає. Він знав, що вони чекають. Він знав, що це затишшя — оманливе.

— Розкажи мені про нього, — раптом сказала Скай.

— Про кого? — спитав Еліан.

— Про Даріуса. Про вашого брата.

Еліан довго мовчав. Він дивився вперед, але Скай знала — він бачить не ліс, а минуле.

— Він був іншим, — нарешті сказав він. — Колись. До того, як усе сталося.

— А потім?

— Потім він обрав сторону. І не ту, яку мав би.

— Він шкодує?

— Не знаю. Але він допомагає нам. Це важливіше.

Скай кивнула.

Вона думала про Даріуса. Про його чорні очі, про його тихий голос, про те, як він дивився на неї, коли передавав щоденник матері. Він не був ворогом. Але й другом — теж.

⸻

На заході сонця вони побачили вежі Академії.

Скай зупинилася. Серце калатало швидше, але не від страху — від полегшення. Вона дивилася на знайомі обриси, на сірі стіни, на високі шпилі, і вперше за довгий час відчула, що вони в безпеці.

— Ми майже прийшли, — сказала вона.

— Так, — відповів Джейс.

Він узяв її за руку.

— Разом.

Вона подивилася на нього.

— Разом.

Вони зробили останні кроки до воріт.

⸻

Вони підійшли до воріт Академії, коли сонце вже хилилося до заходу.

Стіни, колись такі знайомі, тепер здавалися чужими. Сірий камінь, високі вежі, різьблені колони — усе це було тут, але ніби втратило колишню велич. Над головною брамою все ще висів герб Чотирьох Вітрів, але Скай здалося, що він вицвів, став тьмянішим. Ніби сама Академія втомилася чекати. Ніби вона старіла разом із тими таємницями, які зберігала.