Глава 3. Останній спокій

Минуло кілька днів. Ліс навколо мольфарських хат залишався таким самим тихим, але ця тиша більше не тиснула, як у перші дні. Вона стала звичною, майже обманливою. Життя поступово поверталось у свій ритм, ніби нічого не сталося. Вогонь у печах горів рівно, дим піднімався вгору тонкими струмками, і навіть Біни знову почали бігати по подвір’ю, не озираючись кожні кілька секунд. Але це була тільки поверхня. Скай відчувала — всередині все змінилося. Щось тріснуло. Щось зрушило. І тепер уже не можна було робити вигляд, що все добре.

Вона прокидалась щоранку з думкою про Джейса. Про те, як він лежав біля неї, блідий, майже мертвий. Про те, як кров заливала землю. Про те, як він усміхався крізь біль і шепотів: «Я ж казав… завжди буду поруч». Цей спогад був завжди з нею. Він жив у ній, як друга шкіра. Іноді, коли вона заплющувала очі, вона знову бачила ту стрілу, що летіла просто в неї. І його, який кинувся вперед, не думаючи ні секунди.

Джейс уже ходив без сторонньої допомоги. Повільно, обережно, іноді стискаючи зуби, коли біль різко віддавав у плече, але він не зупинявся. Він ніби вперто доводив сам собі, що контролює ситуацію. Що він той самий, що й раніше. Але це було не зовсім так. Вона бачила це в дрібницях. У тому, як він іноді завмирав посеред руху, ніби прислухався до чогось невидимого. У тому, як його пальці мимоволі стискались, коли вітер посилювався. У тому, як повітря навколо нього час від часу ставало густішим, напруженим, ніби перед грозою. Він не говорив про це. Але й не приховував повністю. І це було гірше, ніж будь-які скарги.

Сьогодні вранці він стояв на подвір’ї, спираючись на дерев’яний стовп, і дивився кудись у ліс. Не напружено. Просто дивився. Але в цьому погляді було щось нове — зосереджене, холодніше, ніж раніше. Скай вийшла до нього тихо, щоб не злякати цей момент. Вона зупинилась за крок і деякий час просто спостерігала за ним, помічаючи те, що намагалася не помічати останні дні. Його плечі були напружені, хоч він і намагався здаватись розслабленим. Його дихання було надто рівним, ніби він контролював кожен подих.

— Тобі не холодно? — спитала вона, коли мовчання стало занадто важким.

Він ледь повернув голову.

— Ні.

Вітер ковзнув між деревами, і разом із ним щось змінилось. Ледь помітно. Але Скай відчула. Це було не фізичне відчуття — щось інше, глибше. Ніби сам простір навколо нього реагував на його стан. Ніби повітря ставало важчим, густішим, коли він хвилювався.

— Ти знову це робиш, — сказала вона тихо.

— Що саме?

— Слухаєш.

Він кілька секунд мовчав, а потім повільно видихнув.

— Я не намагаюсь. Воно саме.

Вона стала поруч. Не торкаючись. Бо знала — зараз будь-який дотик буде зайвим. Він мав сам пройти через це. Він мав сам зрозуміти, що з ним відбувається.

— І що ти чуєш?

— Більше, ніж треба.

Він сказав це спокійно. Без драматизму. І саме це насторожило її більше, ніж будь-які слова. Він не скаржився, не просив допомоги. Він просто констатував факт. Ніби це було нормально. Ніби він уже змирився з тим, що став іншим.

— Ти боїшся? — спитала вона.

Він подумав кілька секунд.

— Ні, — сказав він нарешті. — Але мав би.

Вона хотіла відповісти, але в цей момент із-за будинку вийшов Коул. Його кроки були тихими, але швидкими — він ніколи не поспішав без причини. Він завжди з’являвся тоді, коли щось мало статися.

— До вас, — коротко сказав він.

— Хто? — спитала Скай.

— Посланець.

Це слово одразу змінило повітря. Фінн, який сидів неподалік і намагався навчити Бінів «не красти їжу зі столу», різко підняв голову. Біни теж насторожились — вони завжди відчували зміни раніше за людей. Вони завмерли, притиснувшись до Фінна, і тільки їхні очі-ґудзики блищали в тьмяному світлі.

— Посланець? Серйозно? Це вже звучить як початок проблем, — сказав Фінн, відкладаючи гілку, якою намагався відігнати Бінів від миски. Він підвівся, обтрусив штани.

Еліан з’явився майже відразу, ніби й так уже знав. Він вийшов з хати, зупинився трохи осторонь і просто спостерігав. Він завжди так робив — давав подіям іти своїм ходом, втручаючись тільки тоді, коли це було дійсно необхідно. Його обличчя було спокійним, але в очах читалась напруга.

На краю подвір’я стояв хлопець у темному плащі. Молодий. Втомлений. На його плечах лежав пил дороги, взуття було стоптане, а в очах читалася напруга людини, яка не зупинялась довго. Він тримав у руці запечатаний лист так обережно, ніби це було щось крихке, що могло розсипатись від найменшого дотику.

— Я шукаю Скай, — сказав він. Голос був хрипким — від вітру, від дороги, від утоми.

— Ти знайшов, — відповіла вона.

Він кивнув і простягнув лист.

— Від Сільвера.

Ім’я вдарило різко. Скай відчула, як усередині щось стиснулось. Вона взяла лист. Печатка була цілою — срібний знак Академії, трохи стертий, але впізнаваний. Вона провела пальцем по ньому, відчуваючи холод металу. Джейс стояв поруч. Вона відчула, як він напружився ще до того, як вона відкрила лист. Ніби він уже знав, що там написано. Ніби вітер приніс йому цю звістку раніше.

Вона зірвала печатку.

Рядки були написані швидко. Нерівно. І вже перші слова змусили її затримати подих.

«Академія змінюється».

Скай читала мовчки. Але кожне слово відбивалось у ній занадто голосно. Сільвер писав без зайвих пояснень. Коротко. Чітко. Наче не мав часу. 
В Академії неспокійно. Частина викладачів зникла. Дехто відкрито виступає проти Ради. Є ті, хто намагається перехопити контроль. Студенти пропадають. Не всі повертаються. І найгірше — він не знає, кому можна довіряти. Він просив їх повернутись. Не як студентів. Як тих, хто вже втягнутий у це. Як тих, хто може щось змінити.

Скай повільно опустила лист. Руки ледь тремтіли, але вона намагалась не показувати цього. Вона подивилась на посланця.

— Сільвер живий?

— Так. Але не знаю, як довго.

Це було гірше, ніж вона очікувала.

— Що там? — спитав Фінн.