Глава 2. Погляд із темряви

Минуло кілька днів після тієї ночі, коли Скай здалося, що з темряви за вікном за нею хтось спостерігає.

Вона майже забула про той випадок. Майже. Але ключ на шиї іноді нагадував — ледь помітним теплом, коротким пульсуванням. Тоді Скай зупинялась, прислухалась, вдивлялась у ліс. Але нічого не відбувалось. І вона знову поверталась до думок про інше — про Джейса.

Він одужував повільно, але впевнено. Лів казала, що рана загоюється добре, отрута вийшла майже повністю, і якщо так піде далі, за тиждень він зможе ходити без палиці. Скай вірила їй. Але не могла позбутись відчуття, що з ним щось не так.

Не тіло — щось інше.

Вона не знала, що саме. Але відчувала.

Сьогодні ввечері вона знову сиділа біля нього. Вони були не самі — Фінн жартував, Лів усміхалась, Біни бігали по столу. Але Скай майже не слухала.

Вона дивилась на Джейса.

І чекала.

⸻

Ніч опустилась на ліс швидко.

Ще кілька хвилин тому між деревами жевріло світло заходу — багряне, золоте, майже казкове. Але тепер його не стало. Тільки темрява, густа й тиха, наче вона була тут завжди, наче ніколи й не йшла. Лише вікна мольфарських хат світилися теплим жовтим світлом, вирізаючи з темряви маленький острівець безпеки. Скай сиділа на лаві біля стіни, не торкаючись їжі. Перед нею стояла миска з юшкою — ще гаряча, коли її поставили, але тепер вона вже давно перестала диміти. Поруч лежав шматок хліба, до якого вона навіть не доторкнулась. Вона не відчувала голоду. Взагалі нічого не відчувала, крім одного.

Ключ на її шиї був теплим. Не гарячим, як тоді в горах, коли він ледь не обпікав шкіру. Але й не спокійним. Він пульсував — ледь помітно, але впевнено. Наче він чекав. Наче знав щось, чого не знала вона. І це відчуття не зникало — воно росло, ставало щільнішим, важчим. Наче хтось невидимий дивився на неї з темряви, і ключ реагував на цей погляд.

Навколо говорили. Фінн щось розповідав, активно жестикулюючи, розмахуючи руками так, що Біни ледве встигали ухилятися. Він намагався розрядити напругу — завжди так робив, коли ставало нестерпно. Його голос був трохи голоснішим, ніж зазвичай, а жести — ширшими. Він намагався бути веселим, але в його очах ховалась тривога. Біни крутилися біля столу, випрошуючи їжу, штовхали один одного, пищали, час від часу поглядаючи на двері, за якими була кімната Джейса. Лів усміхалась, іноді щось відповідала, хоча її погляд час від часу зупинявся на тих самих дверях. Коул мовчав — як завжди. Але він слухав. І спостерігав. Його тінь розтікалась навколо, створюючи додатковий захист.

Еліан сидів трохи осторонь. Він не втручався в розмову. Не намагався здаватись своїм. Просто сидів і дивився. Його погляд ковзав від одного до іншого, затримуючись на кожному трохи довше, ніж потрібно. Він вивчав їх. Запам’ятовував. Оцінював. Хто вони, чим дихають, чи можна їм довіряти. Він не знав їх раніше. Для нього вони були чужими. Але вони були поруч із його донькою. І це давало їм шанс.

Іноді його очі зупинялись на Скай. Наче він досі не міг повірити, що вона поруч. Що вона реальна. Що він не спить, не марить, не бачить черговий сон, який розвіється з першими променями сонця. Він дивився на неї так, ніби вона могла зникнути будь-якої миті. Скай це відчувала. Але не дивилась на нього у відповідь.

Вона дивилась на Джейса.

Він сидів поруч — трохи відхилившись назад, ніби йому було важко тримати рівновагу. Його обличчя залишалось блідим, під очима залягли глибокі темні кола, рухи були повільними, обережними. Він одужував. Це було видно. Але справа була не в цьому.

Щось у ньому змінилось.

Скай відчувала це кожною клітиною. Не зовні — глибше. Те, що не побачиш одразу, але що постійно присутнє. Його пальці час від часу ледь помітно стискались, ніби він стримував напругу, яка не мала виходу.

Погляд іноді «випадав» — ніби він на мить переставав бути тут, переносився кудись, де його не могла дістати ніхто. Він дивився на неї, але іноді здавалось, що він бачить щось інше — те, що відбувалось не тут і не зараз.

І ще — повітря навколо нього було іншим. Ледь відчутно. Тонко. Але достатньо, щоб насторожити. Воно ніби вібрувало, ледь помітно, на межі сприйняття. Як перед грозою, коли небо ще чисте, але ти вже знаєш — буде буря. Як запах озону, який не можна пояснити, але який відчуваєш усім тілом.

— Тобі краще повернутись у ліжко, — тихо сказала Лів, дивлячись на нього.

Вона намагалась говорити м’яко, але в її голосі відчувалась тривога. Вона бачила те саме, що й Скай. Можливо, навіть більше.

— Я не хворий, — коротко відповів він.

— Ти ледве стоїш.

— Стою ж.

У його голосі з’явилась різкість. Невелика. Але нова. Такої раніше не було. Скай знала його досить добре, щоб помітити навіть такі дрібниці. Вона перевела погляд на Лів. Та теж це помітила. Але нічого не сказала. Тільки стиснула губи.

Еліан підняв очі.

— Він правий в одному, — спокійно сказав він. — Він не хворий.

Тиша на секунду зависла над столом. Навіть Біни завмерли. Фінн перестав жувати. Лів напружилась. Коул ледь помітно змінив положення — ніби готувався до чогось.

Джейс повільно подивився на Еліана. Його погляд став важчим, гострішим.

— А в чому не правий?

Еліан не відвів очей. Він дивився на Джейса спокійно, без виклику, але й без поступливості.

— Ти не контролюєш себе повністю.

Фінн завмер з виделкою в руці. Лів стиснула край столу так, що кісточки побіліли. Коул ледь помітно змінив положення — ніби готуючись до чогось.

Скай відчула, як усередині неї щось стискається.

— Я контролюю, — тихо сказав Джейс.

І в цю мить — вітер різко вдарив у стіну будинку.

Шибки задзвеніли тонко, тривожно, пронизливо. Полум’я лампи здригнулось, майже згасло, а потім спалахнуло знову, вихоплюючи з темряви перелякані обличчя. Біни пискнули і миттєво сховались під лаву, зарившись у напівтемряву, навіть не визираючи.

Тиша. Різка. Натягнута.

Джейс завмер. Його плечі напружились. Він повільно стиснув кулаки — так, що кісточки побіліли. І разом із цим повітря в кімнаті стало важчим, густішим, майже матеріальним. Скай відчула це шкірою — холод, що пробіг по спині.