Глава 1. Повернення до мольфарів

Сонце піднімалося над горами повільно, ніби не хотіло ставати свідком того, що мало статися далі. Його промені пробивались крізь густу серпанкову завісу, що висіла над вершинами, і падали на скелі, вкриті мохом та лишайниками. Краплі роси на камінні виблискували, мов маленькі діаманти, розсипані недбалою рукою велетня. Вітер гойдав верхівки сосен, десь далеко кричали птахи, але Скай нічого цього не помічала. Вона відчувала тільки ключ. Він лежав у її долоні — маленький, срібний, знайомий до болю. Тепер він не світився, як тоді, на вершині, але все ще жив. Пульсував. Дихав. Наче нагадував: це було справжнє. Вона знайшла його. Батька.

Скай міцніше стиснула ключ, ніби боялась, що якщо відпустить — усе зникне. Його голос. Його руки. Те, як він обіймав її — невпевнено, жадібно, наче боявся, що вона розсиплеться просто в нього на очах. «Я чекав вісімнадцять років». Ці слова досі звучали в голові, відлунюючи в кожному її русі, в кожному подиху. Вона не озиралась. Просто йшла вперед. Бо якщо зупиниться — почне думати. А якщо почне думати — згадає Джейса. Його обличчя, бліде, майже прозоре в тьмяному світлі печери. Його кров, що заливала землю. Його останні слова: «Я ж казав… завжди буду поруч». І тоді стане страшно. Настільки, що вона не зможе зробити наступного кроку.

— Я більше не можу, — простогнав Фінн десь позаду. Його голос був вологим від утоми, він ледь волік ноги, переставляючи їх з одного каменя на інший. — Серйозно. Якщо через хвилину не буде рівної дороги, я ляжу тут і стану частиною цього пейзажу. І хай мене гризуть мурахи.

Бін-молодший незадоволено пискнув і спробував зістрибнути з його плеча, але заплутався в куртці й повис, як клубок ниток. Він безнадійно смикав лапками, намагаючись вибратись, але тільки заплутувався ще більше. Бін-старший, який сидів на другому плечі, дивився на це зі співчуттям, але допомагати не поспішав. Він завжди був таким — спокійним, спостережливим, трохи лінивим.

— Не зараз! — Фінн безуспішно намагався розплутати молодшого, одночасно не зупиняючись. — Я й так на межі! Я втомився, я хочу їсти, я хочу спати, і я хочу, щоб хтось мені приніс гарячого чаю в ліжко. Чи це занадто? Занадто?

Скай ледь помітно всміхнулась, але не обернулась. Її думки були далеко — там, де лежав Джейс, можливо, без тями, можливо, вже мертвий. Вона гнала цю думку, але вона поверталась знову і знову, як приплив.

— Ще трохи, — сказала вона.

— Ти це казала годину тому.

— Тепер це правда.

— Ти й тоді казала, що це правда.

— А ти й тоді ніс нісенітниці.

Фінн фиркнув, але замовк. Кілька хвилин вони йшли в тиші. Тільки вітер ковзав між деревами, і Біни тихо муркотіли, заспокоюючи самих себе. Їхнє мурчання вібрувало в повітрі, створюючи тонку заспокійливу нитку, яка тримала їх на плаву. Скай навіть на мить здалося, що вона чує в цьому мурчанні щось схоже на спів — давній, безмовний спів, який заспокоював душу.

Потім Фінн тихо спитав:

— Думаєш, він… нормально?

Скай зупинилась. Не одразу. На секунду пізніше, ніж треба було.

— Не знаю, — відповіла вона чесно.

І це було гірше за будь-яку відповідь. Вона не знала, чи він дихає. Не знала, чи прокинувся. Не знала, чи встигла. Ця думка різала глибше за страх. Вона уявляла, як Лів сидить біля його ліжка, як міняє компреси, як шепоче заспокійливі слова. Як Коул стоїть біля вікна, пильнуючи. Як мольфарка втирає в рану якісь дивні мазі, що пахнуть травами й болем. І як Джейс лежить нерухомо, блідий, майже мертвий.

Вона уявила його обличчя — спокійне, майже красиве в цьому спокої. І від цього образу їй захотілося кричати. Але вона мовчала.

Еліан підійшов ближче. Його кроки були тихими, але відчутними — як тінь, що завжди поруч. Він не питав зайвого. Просто був поряд. І це заспокоювало. Більше, ніж вона могла собі зізнатись.

— Ти віриш, що він виживе? — спитав він.

Скай подивилась на нього. В його чорних очах не було жалю — тільки спокійна, тверда підтримка. Він дивився на неї так, ніби бачив у ній не тільки доньку, але й щось більше — можливо, надію. Можливо, спокуту.

— Я не маю права не вірити.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яка в мене є.

Еліан затримав погляд на її обличчі, вивчаючи її, ніби шукаючи в ній щось знайоме. Можливо, риси Аніки. Можливо, ту саму впертість, яку він колись любив. Він нічого не сказав. Але вона відчула — він зрозумів.

— Він сильний, — сказав Еліан після довгої мовчанки. — Якщо він зміг затулити тебе собою, він зможе вижити. Такі не вмирають просто так.

Скай кивнула, але в грудях усе одно нило.

⸻

Ліс зустрів їх тишею. Не тією, що заспокоює. Іншою. Густою. Важкою. Наче щось дивилось на них із темряви між деревами. Наче сам ліс чекав чогось. Зачаївся. Стежив. Навіть птахи замовкли — ніби відчували, що зараз не час для співу.

Скай зупинилась. Ключ у руці раптом став гарячішим. На мить. І знову охолов. Але цієї миті вистачило, щоб по спині пробіг холод.

— Ти це відчула? — тихо спитав Фінн.

— Що саме?

— Наче… — він зам’явся, озираючись. — Наче за нами дивляться.

Еліан уже не йшов — він слухав. Він зупинився, прикривши очі, ніби намагався вловити щось, недоступне іншим. Він стояв нерухомо, дихав глибоко, і Скай бачила, як напружене його обличчя.

— Нас могли відстежити, — сказав він спокійно. — Орден не відпускає просто так. Вони не з тих, хто прощає втечу.

Скай стиснула ключ сильніше, майже до болю.

— Ми вже майже прийшли.

— Це не означає, що ми в безпеці, — тихо відповів він. — Навпаки. Вони могли чекати саме тут.

І це була правда. Така, від якої ставало моторошно.

⸻

Будинки з’явились раптово. Наче виросли з-під землі. П’ять старих хат стояли на узліссі, притиснувшись одна до одної, ніби шукали захисту одна в одної. Дим піднімався вгору, розчиняючись у повітрі. Світло у вікнах було теплим. Живим. Воно кликало до себе, обіцяючи спокій і безпеку.

Скай не чекала. Вона побігла. Ноги самі несли її вперед, перестрибуючи через коріння, обминаючи каміння. Вона не чула, як Фінн гукав їй услід. Не чула, як Еліан сказав щось спокійним голосом. Вона чула тільки биття власного серця.