Глава 1. Повернення до мольфарів

Сонце піднімалося над горами повільно, ніби не хотіло ставати свідком того, що мало статися далі. Його промені пробивались крізь густу серпанкову завісу, що висіла над вершинами, і падали на скелі, вкриті мохом та лишайниками. Краплі роси на камінні виблискували, мов маленькі діаманти, розсипані недбалою рукою велетня. Вітер гойдав верхівки сосен, десь далеко кричали птахи, але Скай нічого цього не помічала. Вона відчувала тільки ключ. Він лежав у її долоні — маленький, срібний, знайомий до болю. Тепер він не світився, як тоді, на вершині, але все ще жив. Пульсував. Дихав. Наче нагадував: це було справжнє. Вона знайшла його. Батька.

Скай міцніше стиснула ключ, ніби боялась, що якщо відпустить — усе зникне. Його голос. Його руки. Те, як він обіймав її — невпевнено, жадібно, наче боявся, що вона розсиплеться просто в нього на очах. «Я чекав вісімнадцять років». Ці слова досі звучали в голові, відлунюючи в кожному її русі, в кожному подиху. Вона не озиралась. Просто йшла вперед. Бо якщо зупиниться — почне думати. А якщо почне думати — згадає Джейса. Його обличчя, бліде, майже прозоре в тьмяному світлі печери. Його кров, що заливала землю. Його останні слова: «Я ж казав… завжди буду поруч». І тоді стане страшно. Настільки, що вона не зможе зробити наступного кроку.

Вона йшла так швидко, що Фінн ледве встигав за нею. Її черевики грузли в мокрому листі, гілки били по обличчю, але вона не зменшувала кроку. Вона мусила повернутися. Мусила побачити Джейса живим. Інакше все, що вони пережили — Ліс забутих душ, Озеро спогадів, Храм Перших, Серце світу, — втрачало будь-який сенс.

— Я більше не можу, — простогнав Фінн десь позаду. Його голос був вологим від утоми, він ледь волік ноги, переставляючи їх з одного каменя на інший. — Серйозно. Якщо через хвилину не буде рівної дороги, я ляжу тут і стану частиною цього пейзажу. І хай мене гризуть мурахи.

Бін-молодший незадоволено пискнув і спробував зістрибнути з його плеча, але заплутався в куртці й повис, як клубок ниток. Він безнадійно смикав лапками, намагаючись вибратись, але тільки заплутувався ще більше. Бін-старший, який сидів на другому плечі, дивився на це зі співчуттям, але допомагати не поспішав. Він завжди був таким — спокійним, спостережливим, трохи лінивим.

— Не зараз! — Фінн безуспішно намагався розплутати молодшого, одночасно не зупиняючись. — Я й так на межі! Я втомився, я хочу їсти, я хочу спати, і я хочу, щоб хтось мені приніс гарячого чаю в ліжко. Чи це занадто? Занадто?

Скай ледь помітно всміхнулась, але не обернулась. Її думки були далеко — там, де лежав Джейс, можливо, без тями, можливо, вже мертвий. Вона гнала цю думку, але вона поверталась знову і знову, як приплив. Вона уявляла його обличчя — бліде, з заплющеними очима, з руками, що безсило лежали вздовж тіла. Вона уявляла, як Лів схиляється над ним, як її пальці тремтять, коли вона змінює компреси. Вона уявляла кров, яка повільно просочувалася крізь бинти, незважаючи на всі трави та заклинання.

— Ще трохи, — сказала вона.

— Ти це казала годину тому.

— Тепер це правда.

— Ти й тоді казала, що це правда.

— А ти й тоді ніс нісенітниці.

Фінн фиркнув, але замовк. Кілька хвилин вони йшли в тиші. Тільки вітер ковзав між деревами, і Біни тихо муркотіли, заспокоюючи самих себе. Їхнє мурчання вібрувало в повітрі, створюючи тонку заспокійливу нитку, яка тримала їх на плаву. Скай навіть на мить здалося, що вона чує в цьому мурчанні щось схоже на спів — давній, безмовний спів, який заспокоював душу. Вона згадала, як уперше почула цей звук, коли Фінн тільки прийшов до Академії. Тоді їй здавалося, що Біни — просто іграшки, дивакуваті механізми, які не мають ні душі, ні сенсу. Тепер вона знала, що вони — більше, ніж просто дроїди. Вони — частина їхньої родини.

Потім Фінн тихо спитав:

— Думаєш, він… нормально?

Скай зупинилась. Не одразу. На секунду пізніше, ніж треба було.

— Не знаю, — відповіла вона чесно.

І це було гірше за будь-яку відповідь. Вона не знала, чи він дихає. Не знала, чи прокинувся. Не знала, чи встигла. Ця думка різала глибше за страх. Вона уявляла, як Лів сидить біля його ліжка, як міняє компреси, як шепоче заспокійливі слова. Як Коул стоїть біля вікна, пильнуючи. Як мольфарка втирає в рану якісь дивні мазі, що пахнуть травами й болем. І як Джейс лежить нерухомо, блідий, майже мертвий.

Вона уявила його обличчя — спокійне, майже красиве в цьому спокої. І від цього образу їй захотілося кричати. Але вона мовчала.

Еліан підійшов ближче. Його кроки були тихими, але відчутними — як тінь, що завжди поруч. Він не питав зайвого. Просто був поряд. І це заспокоювало. Більше, ніж вона могла собі зізнатись. За кілька годин, відколи він приєднався до них, вона встигла помітити, що він уміє мовчати так, що це мовчання стає важливішим за будь-які слова. Він не ставив зайвих запитань про Академію, про орден, про те, що вони пережили. Він просто йшов поруч, і його присутність була як старий, надійний мур, який не дає вітру збити тебе з ніг.

— Ти віриш, що він виживе? — спитав він.

Скай подивилась на нього. В його чорних очах не було жалю — тільки спокійна, тверда підтримка. Він дивився на неї так, ніби бачив у ній не тільки доньку, але й щось більше — можливо, надію. Можливо, спокуту.

— Я не маю права не вірити.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яка в мене є.

Еліан затримав погляд на її обличчі, вивчаючи її, ніби шукаючи в ній щось знайоме. Можливо, риси Аніки. Можливо, ту саму впертість, яку він колись любив. Він нічого не сказав. Але вона відчула — він зрозумів.

— Він сильний, — сказав Еліан після довгої мовчанки. — Якщо він зміг затулити тебе собою, він зможе вижити. Такі не вмирають просто так. Я бачив багато воїнів. Ті, хто жертвує собою заради інших, зазвичай мають щось, що тримає їх у цьому світі. А в нього є ти.

Скай кивнула, але в грудях усе одно нило. Вона знала, що Еліан має рацію, але страх не слухався логіки. Він сидів десь у глибині, згорнувшись клубком, і чекав моменту, коли вона залишиться сама.