останній рубіж

Останній рубіж.

За геть вкритим пилом,великим вікном міської бібліотеки тремтіли від легкого дотика осені листя акації. Вони злегка пожовклі і здалеку нагадували невеличкі, але коштовні золоті монетки.

- Де вона? Де ходить? Проскакувало в думках Андрія. Він розсіяно гортав свіжий номер автомобільного журналу, щоб вбити так довго тягну вшийся час.

З того моменту, коли мала прийти Тетяна пройшло вже майже пів години, про що красномовно кричали стрілки розташованого на стіні годинника. А гучніш усіх секундна, бігаючи у чітким ритмі по циферблату.

- А що як що?

Уява Андрія малювала нерадісні картини: А якщо зовсім не прийде? Зішлеться узавтра на невідкладні справи і усе…!

Тяжко виправляти помилки у останню мить. – Думалося йому.

Та що там. Наступного дня вірогідно завершиться ця короткочасна ідилія, гра у дорослих. Коли за плечима усього 19, а ви вже рік у шлюбі.

Сьогодні їм конче необхідно побачитися, та остаточно вирішити – Бути, чи не бути. Розрубати на шматки, або зв’язати ще міцніше цей Гордіїв вузол.

Замислившись так, Андрій навіть не помітив, як прийшла Тетяна.

Сьогодні вона була неперевершена – у прохолодному сяйві оксамитового, прекрасно обіймаючого її струнку постать плаття. З недбало заколотим масивною, дерев’яною шпилькою, пишним хвилястим, темно- русявим волоссям. Трохи ненав’язливої косметики, тільки підкреслювало її заворожуючу красу.

- Привіт. Вона торкнулася Андрієвого плеча.

- Привіт. Здригнувся від несподіванки, вмить відірваний від своїх думок хлопець.

- Ти запізнилася.

- А ти напевно прийшов зарано.

- Так. Він трохи, самими кутиками губ посміхнувся.

- Я думав ти вже не прийдеш.

- Що читаєш? В її світло- карих очах промайнув звичайний бешкетний вогник.

- Та так…

Андрій зазирнув в її очі безмовно питаючи – Ну що? Що ти вирішила?

Вечір не поспішаючи опановував себе, схиляючи до заходу спекотне сонце. Воно проводжало своїми слабіючими променями двох їдучих тінистою каштановою алеєю.

Тетяна, та Андрій йшли мовчки, міркуючи кожен про своє.

Він тримав її під руку, поклавши другу у кишеню завузьких чорних джинсів, навсебіч блукаючи поглядом. Він уникав дивитися на ту котра ще поряд…

- Чому він стверджує, що кохає, чому не відпусте? Без зайвого болю… - Кружляло в думках Тетяни. – Ми ж поступово стали чужими І з кожною тижневою розлукою, відчуження нарощується. Чому він не в змозі цього зрозуміти?

А на лиці цілковита байдужість.

- Присядемо? Першим порушив тишу Андрій. Вказуючи на найближчу лавку.

Дівчина лишень кивнула у відповідь, скобзнувши по його обличчю прохолодним, утомленим поглядом.

- Тут гарно. Знов промовив Андрій, ледве посміхнувшись.

Тетяна промовчала.

- Що він затіває? Що розповість цього разу? Думалося їй.

- Тепер ми майже розлучені і немає приводу псувати одне одному і без того не дуже гарний настрій.Не мовчи будь ласка. Добре?

- Так. Тетяна поглянула на нього.

- Пам’ятаєш, як ми першого разу прийшли у нашу кав’ярню? Ти була більш говіркою.

Чи пам’ятала вона? Тяжко забути, як починалися ці шалені, швидко летючі дні.

Пам’ятала, як майже на годину запізнилася на їх перше побачення. А Андрій вперто чекав стоючи на пронизливому лютневому вітрюгані. Зігріваючись тільки надією, та цигарками.

Як була приголомшена незвичним затишком у цьому невеличкому,що згодом став місцем їх Частих зустрічей залі.

Це було майже два роки тому, коли тільки зароджувалося їхнє кохання. Здавалося що зв’язуючи їх навіки почуття.

Та зараз казка загубилася серед сірої буденності, стершись об вимушену розлуку, якої можливо було уникнути. Та все наростаюче непорозуміння.

- Та будь у нього трохи більше наполегливості та завзятості, усе було б не так. Але зараз краще розлучитися. Так буде краще для обох.

- Так, я все гарно пам’ятаю . Відповіла Тетяна.

- Тоді як зараз ти був галантним, та ніжним.

- Стараюся. Андрій витяг з кишені пачку цигарок.

- Але навіть не кинув палити! У голосі дівчини було ясно чути розчарування.

- Так, цього мені не вдалося.

Синій тютюновий дим, примарною хмаркою закружляв над ними.

Тоді, у їх перший вечір, Тетяна була зачарована легкою напівтемрявою, що створює романтичну атмосферу. Тихою приємною музикою, яка царювала за дверима з написом «Відчинено».

Вони замовили каву, тістечка,та вели тиху невимушену розмову, намагаючись краще впізнати одне одного.

- В тебе є хлопець? Спитав тоді Андрій.

- Немає. Тетяна аж зарділася. В її житті такого ще не було. Таке почуття, як кохання, ще ніколи не тревожили її дівоче сердечко.

- Ні. Просто відповіла вона. – Чому ти спитав?

- Просто цікаво. Андрій опустив погляд на філіжанку вже холодної кави.

У той вечір вони довго були разом і так не бажали відпускати одне одного.

Біля будинку, у якому мешкала дівчина, Андрій спробував її поцілувати.

- Навіщо!? Скрикнула, подивившись на парубка, поглядом ображеної дитини Тетяна.

- Пробач. Зніяковів Андрій.

- На добраніч. І втекла.

Цигарка згасла вдарившись об землю. Розтанув розчинившись дим.

- Як ти будеш жити далі?