Останній рубіж

Єдине, що направду тривожило Мішу, – ожеледиця.

Він налаштовувався кілька днів і не мав сумнівів у своїх намірах. І в тому, що бігає достатньо швидко, теж. Але довбана ожеледиця, на яку раптом перетворився учорашній мокрий сніг, ставила увесь план під загрозу. Міша навіть повернувся додому й довго копирсався в ящику для взуття, шукаючи гумові льодоступи із залізними шипами. Він уважав їх абсолютно нікчемною річчю попри всі дідові аргументи. Проте навіть ці одоробла були кращі від Мішиних зимових черевиків на рівній, як стіл, підошві.

Отже, він зачепив льдоступи за носаки й п’яти.

Коли за спиною вдруге хряпнули двері під’їзду, Міша раптом згадав, що повертатися – погана прикмета. Утім, мабуть, краща, ніж ожеледиця. Бо ожеледиця – то взагалі труба.

Він почовгав через двори на місце, за яким спостерігав протягом тижня. Від вітру в обличчя ніс одразу б відмерз, якби не завбачливо намотаний шарф. Між шапкою й шарфом визирали тільки очі. Спочатку Міша шкодував, що не має балаклави, але потім дійшов висновку, що в ній у нього мав би підозрілий вигляд.

Місцина, на його думку, була просто ідеальна: довгий узвіз від зупинки тролейбуса до пошти й транспортної розв’язки, уздовж якого ніколи не світилися ліхтарі. Міша вирішив діяти швидко й чітко: метрів п’ятдесят униз вулицею, а тоді одразу наліво, до сусіднього двору, де освітлення теж зроду не було. Звідти через арку далі, повз котельню, до спуску в балку, у кущі – а потім за ситуацією.

Руки, витягнуті з кишень, моментально змерзли й задубіли, і Міша назвав себе дебілом за те, що все-таки не прихопив рукавиці. Похукати на пальці заважав шарф, а знімати його з обличчя Міша не наважився.

Саме тоді, розтираючи долоні й пританцьовуючи на ідіотських льодоступах, він побачив дівчину.

Вона була приземкувата, у типовому пуховику з пасочком. Дріботіла, намагаючись уникати криги, і тому не звертала ні на що уваги – до того ж огляд їй обмежував каптур, широкий, з пухнастою оздобою по краю. Сумку вона несла не через плече, а в руці, і ця її прямокутна торбина здавалася чимось добряче напханою – як у всіх дівок з Мішиного класу, які носили в торбах півсвіту.

Включно зі своїми розкішними, кольоровими, великими смартфонами.

Міша глибоко вдихнув – шарф одразу став вологим – і рушив уперед.

Щоб висмикнути сумку з її руки, йому, довготелесому, довелося нахилитися. Але, незважаючи на задерев’янілі пальці, це вийшло надзвичайно легко.

На якусь мить дівка просто заклякла, піднявши на Мішу величезні очі. Решти обличчя він не роздивився – зірвався з місця й дременув з усіх ніг, навіть швидше, ніж від себе сподівався.

Міша біг, переганяючи вітер, який тепер підпихав його в спину. Дівчина щось розпачливо кричала йому навздогін, може, навіть намагалася наздогнати – він не озирався.

Ручка торби була волохатою, а сама вона – якоюсь не дуже важкою.

А проте щось там таки теліпалося.

Міша забіг у темряву чужого двору. Серце вискакувало з грудей, гатячи на два такти: «Смарт-фон! Смарт-фон!»

***

У темряві передпокою він довго відхекувався, не наважуючись клацнути вимикачем: здавалося, що мєнти вже під під’їздом і чекають лише на те, аби в котромусь вікні спалахнуло світло.

Зрештою Міша поставив сумку на підлогу – рука ледве відліпилася від ручки – й заходився стягати черевики. Так з’ясувалося, що правий льодоступ він загубив дорогою. У вухах застукало: а раптом його якось вистежать за цією довбаною приблудою? Знайдуть і… затримають?

«Спокуха, – сказав собі Міша, – шо ти сікаєш, як баба. Давай уже».

Він скинув куртку, підхопив свою здобич і пішов до кімнати, намагаючись не видати й звуку, хоч достеменно знав, що діда вдома немає.

У спальні було зашторено й геть темно. Міша навпомацки стяг зі столу лампу, поставив її на підлогу, подумав – пересунув так, щоб опинилася за диваном, який прикривав її від вікна, а тоді глибоко вдихнув і увімкнув світло.

Сумка була сіра, зроблена з якогось дивного матеріалу, ніби капелюх чи модна «валяна» іграшка, – в однокласниць Міша схожих торбинок не бачив. Він обережно потяг за застібку «блискавки», трохи надірваної з одного боку, і нарешті зазирнув усередину.

У сумці стояла пластикова коробка, закрита кришкою із прорізями. Міша запхав обидві руки в нутро торби, обхопив коробку, важкеньку, і витяг її на світ божий, тобто електричний.

Під коробкою лежав аркуш. Міша перевернув і потрусив сумку – аркуш випав і залетів під стіл. Більше всередині не було нічого: ні гаманця, ні ключів від квартири, ні косметики.

Ні смартфона.

– Твою мать! – сказав Міша. І, додавши ще кілька менш цензурних слів, спересердя вгатив по коробці кулаком.

І тоді з неї долинув такий пронизливий звук, що Міша аж підскочив – так, як був, навпочіпки, ніби робив елемент розминки на фізкультурі.

Це був високий, наляканий вереск. Міша вхопив коробку – крізь прорізі було погано видно, що всередині. Судомно обмацав – і нарешті знайшов защібку. Відкинув кришку.