Вінтажне місто

Дівчина наступала на листя, що тендітно ламалося під новими кросівками. Колись зелені вони розкішним оздобленням покривали крони дерев, а тепер ставали отруйно коричневими, скручувалися, падали на землю і хрумтіли під машинами, що проїжджали.

Осінь цього року видалася надзвичайно теплою і сухою, ніби всі її дощі вилилися ще вологим літом. І тому дівчина йшла містом у футболці, хоча вже й була середина вересня.

Вся атмосфера старовинних будівель у променях заходу сонця була, наче вінтажна річ зі своїм стилем та історією. Дівчина саме через це дуже любила гуляти старою частиною міста. Тут завжди в повітрі літав дух стилю та старовини, якого часом не вистачало в тому районі, з однотипними радянськими будинками, де жила вона. Цей витончений стиль і був тим магнітом, який змушував людей, які хоч раз побували тут, ніколи не забувати краси цього міста. Це була та дивна нитка, котра пов'язувала всіх його мешканців.

І чомусь у такі моменти дівчина, як ніколи, починала цінувати все, що було навколо неї, все те, що у звичайних людях могло викликати лише роздратування і здавалося набридлим та повсякденним.

Вона могла з радістю їхати в забитому автобусі, який був готовий луснути від великого напливу людей в годину пік; могла задоволеною ходити базаром чи супермаркетом, як маленька дитина, радіючи новій речі. Все це піднімало настрій і робило її веселою та щасливою… по-справжньому. У цьому полягала формула її щастя. Вона просто навчилася радіти всьому, що мала.

Навіть похмурі та дощові дні вона зустрічала з усмішкою щирою та справжньою. І коли по небу полетять важкі темні хмари, вона не втратить цього оптимізму та щастя.

Вона не стане випереджати час і чекати на нову пору року, ні. Вона ловитиме швидкоплинну мить золотої осені.

28.10.2015