Останній романтик Бобринеччини

Одного сонячного ранку десь між 9.00 та 10.00 вчителька зарубіжної літератури, сама того не підозрюючи, відкрила скриньку Пандори, розповівши учням з надзвичайно бурхливою  уявою про те, якими романтичними безумствами колись підкорювали своїх Дам Серця лицарі: співали чарівні серенади під вікнами, присвячували подвиги, дарували найдивовижніші та небачені досі чудеса, писали любовні листи…

«Ось воно!» - подумав мрійливо Іван, - «просто потрібно бути романтичним: здійснювати подвиги, дарувати щось незвичайне, співати тужливих пісень й тоді Настя точно припинить кирпу дерти й буде моєю Дамою Серця». Але де ж взяти тої романтики, коли народився в прагматичну епоху, де лицарями й не пахне. Як же підкорювати леді Анастасію Прекрасну? «Не дарма ж вчителька завжди говорить, щоб я більше розумних книг читав», - розмірковував над своєю бідою останній романтик 7-ого класу. –  «Тільки з якої ж почати? Хто з героїв допоможе у такій надважливій справі? Доведеться все ж звернутися до вчительки, ото вона зрадіє, що я так цікавлюся літературою» - вдоволено міркував далі майбутній лицар.

- Світлано Володимирівно, а скажіть но мені, будь ласка, хто з літературних героїв був романтиком?

Світлана Володимирівна зовсім не очікувала такого запитання від хлопчика, що завжди вихвалявся тим, що ніколи не читає нічого окрім заголовків, от що кохання з людьми робить, навіть змушує самотужки опановувати літературу!

- Ось Айвенго з одноіменного роману пам’ятаєш? Ми його ще в першому семестрі читали, заради коханої Ровени переміг у лицарському турнірі, ще й оголосив її Королевою Краси та подарував золоту корону, або чарівник Хаул з роману, що прочитаємо дещо згодом, своїй коханій Софі подарував квіткову крамницю, а є ще… - прямо розійшлася, танком не зупинити, пані Світлана. Але Іванка цей швидкісний потяг не бентежив й тому він не дуже тактовно перебив вчительку, це  у нього завжди найкраще отримувалося:

- Ну досить, досить, дякую за допомогу -  й, окрилений геніальними ідеями, полетів здійснювати подвиги.

Що ж то ви, Світлано Володимирівно, наробили, невже не можна було навести приклади не такі травмонебезпечні?

Тож лицар Іван Хоробрий вирішив влаштувати турнір для своєї коханої. Довелося, звісно, попотіти, адже хто його знає, як то все повинно відбуватися? Але тут, як говорилося ще до появи всезнаючого Гугла, книга вам у допомогу. Довго читав історичний роман Вальтер Скотта «Айвенго» майбутній переможець турніру, спочатку тяжко давалася ця неблагородна справа, над деякими розділами Іванко навіть куняв, але чого не зробиш заради кохання? Навіть 300 сторінок дрібного шрифту осилиш. Тепер до справи. Готуємо справжній турнір. Шкода, що коней в селі не має, для коней, звісно ж, на щастя. Але завжди можна замінити дійових осіб дійства й двоногими істотами. Хлопці 7-го класу з радістю відгукнулися на пропозицію Вані, а дівчата з не меншою радістю погодилися спостерігати за сим дійством з найпочесніших місць – на порозі школи, перед якою й повинен був відбутися турнір. Всім, звичайно, кортіло стати Королевами Краси!

Умови турніру прості, головне вирішити: хто буде лицарем, а хто – його конем. В лицарі претендентів було значно більше. Тож хай буде і не вашим, і не нашим. Лицарювати доведеться по черзі: згідно з жеребкуванням – в одному двобої ти скидаєш супротивника на землю, а в іншому – граєш роль шляхетної чотириногої істоти. Умови такі: викликаєш будь-якого супротивника на поєдинок доторкнувшись до нього гострим кінчиком піки, а потім, осідлавши свого вірного товариша, кермуєш коня назустріч обраному супротивнику, потрібно лише вибити його з сідла. А якщо в тебе особисті рахунки з цим лицарем, то продовжуєш поєдинок на мечах. Якщо здобуваєш перемогу, то отримуєш один бал за кожен виграшний раунд. Рахувати буде прекрасна половина класу, вона ж і оголосить переможцям того, хто матиме найбільше перемог.

Що ж доблесні лицарі, готові до бою? Розпочинаймо турнір! Хто на ньому тільки не був присутній: тут і Кривава Рука, і Підступний Змій, і Грізний Шакал, і Чорний Ворон та інші не менш колоритні мешканці фауни.

Здавалося б, що Іванко все продумав, але те, що йому в першій же битві випало бути зовсім не лицарем, а лише його конем, аж ніяк не засмутило хлопця. Коні також мають право на почуття, особливо в нашому випадку. Тож, опинившись осідланим своїм аж ніяк не легеньким однокласником з файним лицарським прізвиськом Великий Ведмідь (спробуйте здогадатись через яку особливість), наш романтик намагався привернути увагу Василини Прекрасної як не повітряними поцілунками, так широкою посмішкою та проникливим поглядом. Краще б Іванко спостерігав за супротивником, тоді він з Ведмедем не опинилися б по самі вуха у велетенській калюжі, що, здавалося, сама під ноги кинулася. А найобразливіше те, що його Дама Серця реготала найбільше, ледь сама не звалилася зі свого імпровізованого трону.

Наступного дня через той клятий турнір на Ваника точили зуби практично всі однокласники. Хтось через поразку, хтось через те, що Королевою Краси обрали не її, хтось через те, що його фізія опинилася в бруденній калюжі, а кого ж винуватити у власних поразках, як не ініціатора дійства, як то в народі говориться: «Ініціатива прагне покарання» (авторський переклад).

«Нічого, нічого, я програв лише одну битву, проте переможу у війні» - зовсім не втрачаючи ентузіазму взявся Ваня за іншого горе-романтика чарівника Хаула. Ой лишенько, що ж ви, Світлано Володимирівно, наробили, невже не пам’ятаєте як Хаул любить чепуритися і в які це казуси йому виливалося? Не буду псувати інтригу своїм семикласникам, які ще не прочитали книги. Проте зброя масового ураження проти дівочих сердець готова вразити всіх просто наповал.