Останній романс

Повний текст

 

Тихого листопадового дня до великого хутора, що стояв біля річки Борзна у п’яти верстах від однойменного містечка, неквапом йшов чоловік. Був він опасистий, немолодий проте ще досить міцний, як на свої літа. Очі мав карі, обличчя було рябувате від віспи, а сумний вид, що прискав від добродія, був сповнений дивної аури. Чолов'яга мав геть занедбаний вигляд: давно неголений, нечесаний, розтріпаний і нагадував Діогена, котрий жив в амфорі. З-під розхристаної на грудях старої офіцерської шинелі виднілася біла сорочка, помережана вишивкою. Заправлені у чоботи штани геть витерлися і з них місцями стирчали нитки. На шинелі бракувало кількох ґудзиків. Чоловік тримав під пахвою місткого дерев’яного барильця, а в іншій руці – заступа. З кишені стирчав згорнутий зошит, а збиті підошви чобіт помалу збурювали сухий дорожній пил. Добродій трохи накульгував: давалася взнаки стара травма – перелом гомілки, – та попри це, чоловік тримався впевнено, маючи перед очима не лише добре вторований шлях, а й певну мету, що вела його.
Дорога була місцями встелена сухим жовтим листям, яке вітер приніс із найближчих перелісків; обабіч стирчали сиві стебла віджилої трави, а перша паморозь вкрила усе навколо срібними блискучими сльозами. Птахи відлетіли геть, тож навколо панувала просто магічна тиша, що її порушували лише людські кроки. Яскраво світило сонце, даруючи землі останнє тепло та облизуючи своїми променями голі дерева і суху траву.
Чоловік важко дихав: прожитті роки, душевні випробування, численні бенкети та велелюдні святкові учти далися взнаки – старість брала гору, висмоктавши із тіла наснагу та бадьорість. Сиве, колись кучеряве волосся збилося у закудлані пасма, ніби чуприну чолов’яги всю ніч смоктали кошенята. Неголене обличчя було блідим та похмурим, гейби добродій щойно поховав когось із рідних.
Він дістався великого будинку, що був оточений з одного боку старим садком. Зупинився, роззирнувся, розмірковуючи над тим, в який бік націлити носаки своїх чобіт. Мужчина уважно придивлявся до дерев, що росли тут, і ніби примірявся, на яке з них звернути пильнішу увагу. Аж раптом рішуче рушив з місця і почеберяв до великого розкидистого дубу, який ріс посеред саду, нагадуючи безсловесного древнього охоронця. Біля нього чоловік поставив долі діжечку, поплював на долоні і, примірившись, рішуче загнав заступ у землю.
Ґрунт був податливий та пухкий, і легко видобувався із копані. Чоловік хекав, змахував обома руками і все активніше заглиблювався у землю. Якоїсь миті почувся сухий гуркіт – то металеве лезо копаниці вдарило по схованій у землі дубовій скрині. Чолов’яга ще кілька разів махнув лопатою, а тоді відклав реманент убік, став на коліна і заходився руками розривати пухку землю.
Незабаром він видобув із ґрунту дерев’яну рахву, що почорніла від тривалого перебування у землі. Чоловік смикнув за металеву клямку і відкрив кришку – всередині лежала велика пляшка, наповнена якоюсь рідиною. Добродій провів по ній долонею і раптом розсміявся, потішений своєю знахідкою.
– Ціла-цілісінька! – радісно вигукнув він, а його очі враз спалахнули неабиякою втіхою. – А таки дочекалась мене.
Чоловік обережно вийняв пляшку і звів її перед очима, спробував поглянути крізь скло на вміст. Багряна рідина просвічувала, милувала око своїм кольором, заохочувала якнайшвидше розкоркувати посуд.
Так, помилувавшись красою заповненої пляшки, дядько заходився зводитись на ноги. Він кинув геть непотрібну шабатуру, підхопив під пахву діжку і рішуче напрямився до будинку. Його кроки стали міцнішими, хода впевненішою, а статура ніби набрала шляхетності та ваговитості.
Ця будівля ніколи не зачинялась, хоча тут вже давно ніхто не жив. Господар, якого звали Віктором Миколайовичем, навідувався сюди регулярно, де ховався від людей і почувався вільно і легко. Був час, коли він був душею будь-якої кумпанії і завжди радів оточуючим його людям. Заради них він влаштовував бенкети, ладен був надавати гостям дах над головою і повний пансіон, забезпечував за потреби власними кіньми. Та з часом все змінилось: від веселих товариств залишились лише згадки, а від розкішних велелюдних бенкетів – приємний щем на душі. Тепер Віктор Миколайович, якого друзі та місцеві іноді називали просто – Вихтор – більшість часу проводив на самоті. І його єдиною розрадою були дві речі – поезія та пиятика, які він поєднував, ущільнюючи своє сповнене порожнечі життя.
Кімната, куди він зайшов, була простора й світла, прикрашена образами у кутах та старими вишитими рушниками. На стінах висіло кілька картин: український пейзаж, портрет Т.Шевченка, парсуна Григорія Сковороди і традиційний «козак Мамай». Цей живопис наповнював оселю життям, створював оманливе відчуття присутності живих людей і заможності власника. Разом із тим у лаштунках селитьби просвічувала така убогість і злиденність, що важко було збагнути, чому заможний від народження пан сягнув межі злидоти. Стеля була обдерта і не білена, на стінах висіли шматки обідраних шпалер, пилюка товщею у палець лежала на всіх горизонтальних поверхнях. Рушники були давно не прані, картини на стінах вкриті пилом, на брудній пошарпаній підлозі валялися чисті аркуші паперу та гусяче перо. Письмовий стіл, два стільця та шафа виглядали такими само древніми і зношеними, ніби пережили усі соціальні катаклізми. Скрізь панував хаос та безлад, ніби садиба зазнала набігу повсталих та розлючених соціальною несправедливістю посполитих.
Віктор Миколайович поставив джбан долі, а пляшку – на підвіконня. У променях яскравого осіннього сонця гранатовий напій вигравав усіма переливами своїх кривавих кольорів, вабив око, запрошував причаститися, спокушав можливістю поринути у світ мрій. Тут же, на варцабі стояв порожній брудний кухоль, який господар завжди тримав напоготові. Вихтор узяв його міцною рукою, здмухнув пил і знову поставив на підвіконня. Після чого заходився відкривати пляшку, що була закупорена корком та залита сургучем. Після нетривалої напруги, посуд був звільнений і його вміст легко полинув у кухоль, наповнивши оселю муркітливим звуком біжучої густої рідини.
Віктор Миколайович стиснув кухоль п’ятірнею і поніс собі до вуст, смачно приклався варгами до краю питуна. Холодний вистояний напій легко плинув у нутрощі, а кімнатою поширювався приємний дух вишні, змішаної з брагою. Відчуття смакоти було таким потужним, що чоловік навіть очі примружив, намагаючись зосередитись на своїх почуваннях. Бо це не просто був напій – то був результат його праці, фінал багаторічних експериментів із різними різновидами ягід і трав, підсумок непростих майже алхімічних досліджень. І хоча усі свої «винаходи» Віктор Миколайович дбайливо занотовував у товстий зошит, як то кажуть – для нащадків, – направду пам’ятав усі ті формули напам’ять.
Випивши вміст кухля до дна, він наповнив його знову, проте вживати не квапився – лише плямкав варгами, облизував язиком мокрі підсолоджені вуста і дослухався до своїх вражінь.
– От скажи мені, вишенько, – мовив раптом, звертаючись просто до пляшки, – що у житті найважливіше? Що найцінніше? Гадаєш, Бог? Душа? Любов до батьківщини? Аж ні. Головне – то кохання. Бо людина народжується єдино з метою – кохати і бути щасливою. Якщо не кохаєш, то ніби й не живеш зовсім. От і я так: доки кохав, то ніби і жив, все очікував на щастя; а як втратив його, то і жити перестав. Забавляв себе бенкетами та розвагами, аби лише не думати про втрату. Не життя, а так, лише якесь убоге існування, нікчемне животіння, ніби жаринка тліє, догоряє, аж поки не розсиплеться на пил…
Він розмовляв довго й розлого, ніби сповідався перед панотцем чи заповзявся сьогодні висловити усе те, що довгими роками відкладалося на зболеній душі. Паузи робив лише для того, щоби надпити із квартини. Аж раптом його думки прийняли інший напрямок, і замість прози із вуст враз полилась поезія:
– Послухайте мою пісню,
Я вам заспіваю
Про гарную дівчиноньку,
Якую я знаю:
Русявая, круглолиця,
Очиці чорненькі,
Моторная, як на диво,
Ротичок маленький;
Як квіточка, хорошая,
Як тополька, статна
І, як лебідь, білесенька,
Зовсім уся знатна;
Губоньки – як би намисто,
Що добрим зоветься;
Сонечко неначе зійде,
Вона як сміється.
А як пісні заспіває,
Солов’я не треба:
Слухаєш, не знаєш, де це,
Неначе хто з неба.
Бачать усі, бачу і я,
Та ба, не вертаться
Літам моїм молоденьким,
Щоб поженихаться…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше