Епілог

Весняний ранок був тихим і світлим.

Невеликий вокзал уже наповнювався людьми — хтось поспішав на роботу, хтось їхав у справах, а хтось починав нову подорож.

Злата стояла на платформі з невеликим рюкзаком за плечима і дивилася на колії, що тягнулися далеко за горизонт.

Минуло кілька років після випускного.

Школа залишилася позаду разом із контрольними, підготовкою до НМТ, веселими репетиціями вальсу і хвилюванням перед останнім дзвоником. Тепер у її житті були університет, нові плани і великі мрії.

— Злата!

Вона обернулася.

Максим швидко підійшов до неї, тримаючи в руках два стаканчики кави.

— Я думала, ти запізнишся, — усміхнулася вона.

— Я ж знаю, що ти цього не пробачиш, — відповів він жартома.

Він простяг їй каву.

Злата зробила ковток і вдихнула теплий аромат.

— Пам’ятаєш, як усе починалося? — запитав Максим.

— Коли я дзвонила тобі зранку, щоб ти не проспав школу?

— Саме тоді.

— І ти називав мене особистим будильником.

Максим засміявся.

— Найкращим будильником у моєму житті.

Вони сіли на лавку біля платформи.

Поїзд ще не прибув, і навколо було спокійно.

— Дивно, — сказала Злата, дивлячись на рейки. — Раніше здавалося, що школа — це ціле життя.

— А тепер розумієш, що це був тільки початок.

Злата кивнула.

— Але я рада, що ми пройшли цей шлях разом.

Максим подивився на неї з тією ж теплою усмішкою, яку вона пам’ятала ще зі школи.

— І я.

На платформі пролунав звук наближення поїзда.

Люди почали піднімати валізи і готуватися до посадки.

— Готова? — запитав Максим.

— До подорожі?

— До всього.

Злата на секунду задумалася, а потім взяла його за руку.

— Так.

Поїзд повільно під’їхав до платформи.

Сонце піднімалося над містом, освітлюючи колії золотим світлом.

Злата і Максим піднялися у вагон і стали біля дверей.

Коли поїзд почав рухатися, місто повільно залишалося позаду.

Попереду були нові дороги, нові мрії і нові пригоди.

Злата подивилася на Максима і тихо сказала:

— Знаєш… мені здається, що справжнє життя тільки починається.

Максим стиснув її руку.

— І найкраще в ньому те, що ми починаємо його разом.

Поїзд тихо стукав колесами по рейках, везучи їх назустріч новим історіям.

А їхня — тільки починалася.