Розділ 14

Генеральна репетиція

До останнього дзвоника залишалося всього кілька днів.

У школі панував справжній хаос. У коридорах стояли коробки з прикрасами, у актовій залі хтось перевіряв колонки, а на дошці оголошень висів великий аркуш з написом: “Генеральна репетиція. 11 клас — не запізнюватись!”

Саме тому, звісно, половина класу запізнилася.

— Ми ще навіть не почали, а я вже втомилась, — зітхнула Катя, заходячи до актової зали.

— Це розминка, — сказав Влад. — Перед танцювальною катастрофою.

— Дуже оптимістично, — відповіла вона.

Максим зайшов останнім і одразу сів на край сцени.

— Я пропоную скасувати вальс, — заявив він. — І просто красиво помахати рукою.

— Ні, — відповіла Злата, навіть не піднімаючи очей від паперів у руках.

— Староста проти?

— Староста дуже проти.

— Диктатура.

— Дисципліна.

У цей момент до зали зайшла Марія Василівна.

— Діти, увага!

Клас трохи заспокоївся.

— Сьогодні генеральна репетиція, тому все має бути так, як на справжній лінійці. Без жартів.

Максим тихо нахилився до Злати.

— Це погана новина.

— Для кого?

— Для мене.

Музика заграла.

Пари вишикувалися.

Злата і Максим стали на свої місця.

— Готова? — тихо запитав він.

— Так.

— Якщо я впаду, скажи, що це був елемент танцю.

— Не обіцяю.

Перші кроки пройшли несподівано добре.

Раз.

Два.

Три.

Оберт.

— Ми виглядаємо майже професійно, — сказав Максим.

— Не відволікайся, - відповіла Злата.

— Я просто констатую факт.

І саме в цей момент Влад зачепив ногою стілець. Стілець голосно впав. Катя здригнулася і теж збилася з кроку. У результаті половина пар раптово зупинилася.

Музика ще грала, але танець вже виглядав як дивна імпровізація.

— Стоп! — сказала Марія Василівна.

Музика замовкла.

— Влад!

— Це не я… це стілець.

— Стілець сам упав?

— Він був проти вальсу.

Клас засміявся.

— Починаємо знову, — сказала вчителька.

— Можливо, стільці приберемо? — запропонував Максим.

— Можливо, ви будете уважнішими?

— Це складніше.

Вони почали ще раз. Цього разу всі намагалися бути максимально серйозними.

І… диво сталося. Танець почав виходити.

Пари рухались синхронно.

Оберт.

Крок.

Ще один оберт.

Злата подивилася на Максима.

— Ти навіть не збився.

— Я еволюціоную.

— Це помітно.

Коли музика закінчилася, у залі на секунду запанувала тиша.

— Ось! — сказала Марія Василівна. — Так і треба.

— Ми живі, — прошепотів Влад.

— І ніхто не впав, — додала Катя.

— Я пишаюся нами, — урочисто сказав Максим.

Клас почав розходитись. Хтось обговорював костюми, хтось сміявся, згадуючи перші репетиції.

Максим і Злата вийшли з актової зали останніми.

— Знаєш, — сказав Максим, — ще трохи, і ми закінчимо школу.

— Я знаю, - відповіла вона.

— Дивно.

— Чому?

— Бо здається, що тільки вчора ти сварила мене за те, що я не прийшов на урок.

Злата усміхнулася.

— Я й завтра можу.

— Не сумніваюсь.

Вони зупинилися біля сходів. За вікнами світило тепле вечірнє сонце.

— Головне, — сказав Максим, — не наступити тобі на ногу на справжньому вальсі.

— Якщо наступиш — я переживу.

— А я ні.

— Чому?

Він усміхнувся.

— Бо староста мене потім уб’є.

Злата засміялася.

І вони разом пішли зі школи, де вже відчувалося, що останній дзвоник зовсім близько.