Розділ 13.

Весняне побачення

Надворі усе навколо зеленіло. Дерева біля стадіону вкрилися молодим листям, повітря пахло теплом і свіжістю.

Після уроків Максим підійшов до Злати біля шкільних сходів.

— Старосто, — сказав він серйозним голосом.

— Що сталося? — насторожено запитала Злата.

— У мене важлива справа.

— Ти знову забув домашнє?

— Ні.

Він трохи нахилився ближче.

— Я запрошую тебе на весняне побачення.

Злата кліпнула очима.

— Це звучить дуже… офіційно.

— Я старався.

— А якщо я скажу, що мені треба готуватися до НМТ?

Максим задумався.

— Добре. Тоді це буде освітнє весняне побачення.

Злата засміялася.

— Це як?

— Ми будемо гуляти і… обговорювати важливі питання.

— Наприклад?

— Наприклад, чому морозиво з полуницею краще за шоколадне.

— Це точно буде на НМТ?

— Я сподіваюсь.

Злата похитала головою, але усмішка не зникала.

— Добре. Але тільки трохи.

— Перемога! — тихо сказав Максим.

Вони пішли до невеликого парку неподалік школи. Там уже гуляли люди, каталися на велосипедах діти, а на лавках сиділи студенти з кавою.

Максим зупинився біля кіоску з морозивом.

— Один із пунктів освітньої програми.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він купив два ріжки.

— Тримай.

Злата взяла морозиво.

— Полуничне?

— Я ж казав.

— Це підкуп.

— Це стратегія.

Вони сіли на лавку. Кілька хвилин просто мовчали, дивлячись, як вітер ворушить гілки дерев.

— Знаєш, — сказав Максим, — ти завжди така серйозна.

— Це комплімент?

— Спостереження.

— Я просто думаю про майбутнє.

— А я думаю про сьогодні.

— Я помітила.

Максим усміхнувся.

— І тому я вирішив показати тобі одну важливу річ.

— Яку?

Він піднявся.

— Ходімо.

Вони пройшли трохи далі в парк. Там була стара карусель і великий каштан, під яким стояла лавка.

Максим раптом розвів руки.

— Ось.

— Що «ось»?

— Перерва від планів.

Злата підняла брову.

— Це звучить філософськи.

— Я іноді такий.

— Дуже іноді.

Він раптом дістав телефон.

— Добре. Тепер важливий момент.

— Я хвилююсь.

— Не треба.

І раптом з телефону заграла весела музика.

Максим зробив кумедний уклін.

— Пані Злато, дозвольте запросити вас на… весняний вальс.

— Тут?

— Чому ні?

— Максиме, люди дивляться.

— Нехай дивляться.

Вона засміялася.

— Ти неможливий.

— Але переконливий.

Після кількох секунд вагання Злата подала йому руку. Вони почали повільно танцювати прямо на доріжці парку. Збоку це виглядало трохи смішно.

Максим двічі збився з кроку.

— Це не той вальс, що в школі, — сказала Злата.

— Це покращена версія.

— Чим?

— Тут немає Влада, який наступає всім на ноги.

— Це правда.

Вони зробили оберт. Злата засміялася.

— Якщо нас побачить Марія Василівна…

— Вона поставить нам п’ятірку за практику.

— Дуже сумніваюсь.

— Я оптиміст.

Музика закінчилася. Вони зупинилися, але руки ще на секунду залишилися разом. Навколо тихо шуміли дерева. Максим подивився на Злату.

— Бачиш?

— Що?

— Іноді можна просто… жити.