Розділ 12.

Підготовка до останнього дзвоника

Весна остаточно захопила школу. Вікна в класах були прочинені, коридорами гуляв теплий вітер, а уроки ставали все менш серйозними.

Але одного дня класна керівниця зайшла до кабінету з дуже рішучим виглядом. Це завжди означало одне — нове завдання.

— Діти, — сказала вона, поклавши журнал на стіл. — Час готуватися до останнього дзвоника.

Клас миттєво ожив.

— О ні… — простогнав Влад.

— О так, — відповіла Катя. — Це означає вчимо останній вальс.

Кілька людей одразу засміялися.

— А можна без вальсу? — обережно запитав Максим.

— Ні, — спокійно відповіла вчителька. — Це традиція. Останній шкільний вальс завжди усі 11 класи танцювали.

— Традиції створені, щоб їх… переглядати.

— Максиме.

— Я мовчу.

Репетицію призначили на наступний день у спортивному залі.

Коли клас зібрався там, половина виглядала так, ніби прийшла на фізкультуру, а половина — ніби випадково заблукала.

Посеред залу стояла колонка. І вчителька.

— Отже, — сказала вона. — Стаємо парами.

І тут почався хаос.

— Я не танцюю.

— Я теж.

— Я танцюю тільки якщо мене не видно.

— Максиме, — сказала Катя. — Ти танцюєш із Златою.

Максим підняв брови.

— Це наказ чи пропозиція?

— Це справедливість.

Злата трохи зніяковіла.

— Якщо ти не проти…

— Я? — Максим зробив драматичний уклін. — Для мене це честь.

— Не перебільшуй.

Музика заграла. Повільна. Урочиста. Перші десять секунд виглядали нормально.

А потім Влад наступив комусь на ногу.

— Ай!

— Вибач!

— Це була моя нога!

— Я знаю!

Катя засміялася так, що майже втратила рівновагу.

— Якщо ми так станцюємо на лінійці, це буде історично.

Максим обережно взяв Злату за руку.

— Добре, — сказав він. — План такий: ми не падаємо.

— Чудовий план.

— Другий пункт — не наступаємо один одному на ноги.

— Це складніше.

Вони зробили кілька кроків.

Раз.

Два.

Три.

І… Максим ледь не врізався в іншу пару.

— Маневр! — прошепотів він.

— Ти водій автобуса чи танцюрист?

— Сьогодні — універсал.

Через п’ять хвилин зал виглядав як дуже дивний танцювальний експеримент. Хтось крутився в неправильний бік. Хтось забував рахунок. А Влад раптом зробив оберт, як у фільмах.

— Ого! — вигукнула Катя. — Де ти так навчився?

— У тіктоці, - відповів він.

— Я так і знала.

— Стоп! — сказала вчителька. Музика зупинилася.

— Ви танцюєте вальс, а не… що це було?

— Сучасне мистецтво, — сказав Максим.

— Максиме.

— Добре, добре. Мовчу.

Вони почали знову. Цього разу трохи уважніше.

Максим нахилився до Злати і тихо сказав:

— Якщо чесно, я думав, що буде гірше.

— У нас ще все попереду, - відповіла йому пошепки дівчина.

— Ти оптимістка.

— Реалістка.

Вони зробили оберт. Цього разу… навіть красиво.

— Ого, — тихо сказав Максим. — Ми не впали.

— Не зглазь.

Ще кілька хвилин — і рухи почали виглядати значно краще. Навіть Влад перестав наступати всім на ноги.

— Дивись! — радісно сказала Катя. — Ми реально танцюємо!

— Це диво, — відповів Максим.

— Це практика.

Коли музика закінчилася, всі трохи запихалися. Але усміхалися.

— Ну що ж, — сказала вчителька. — Уже краще.

— Це звучить як комплімент, — прошепотів Влад.

— Це майже комплімент, — відповів Максим.

Клас почав розходитись.

Максим і Злата залишились біля дверей залу.

— Знаєш, — сказав він, — я ніколи не думав, що буду танцювати вальс.