Розділ 8.

Зимові канікули, що змінили все

Зимові канікули почалися несподівано тихо. Без ранкових будильників. Без контрольних. Без шкільного дзвінка.

Але не без підготовки.

— Ми не можемо розслаблятися два тижні, — серйозно сказала Злата, коли вони вперше сіли за стіл у її кімнаті. — НМТ ніхто не скасовував.

— Я прийшов на канікули, а не в табір суворого режиму, — протягнув Максим, розглядаючи її акуратно складені конспекти на столі.

— Ти сам погодився, - відповіла дівчина.

— Бо ти подивилася на мене таким поглядом.

— Яким?

— Таким… — він нахилився ближче, — від якого хочеться бути кращим.

Злата зробила вигляд, що не почула.

Її кімната швидко стала їхнім маленьким світом. На столі — чай із лимоном, підручники, маркери різних кольорів. За вікном — сніг, який не припиняв падати.

Спочатку Максим намагався жартувати й відволікатися.

— Якщо я правильно розв’яжу це рівняння, ти визнаєш, що я геній? - запитав він.

— Якщо правильно — я визнаю, що ти нарешті відкрив мозок. - відповіла Злата.

— Жорстоко.

— Справедливо.

Але з кожним днем Максим ставав все уважнішим. Справді слухав. Справді записував. Справді питав.

І Злата бачила, як у ньому з’являється щось нове — не просто бажання довести їй щось, а бажання довести собі.

Одного дня вимкнули світло.

Сніг за вікном падав сильніше, кімната занурилася в напівтемряву.

— Ну все, — сказав Максим, — офіційна причина закрити підручники.

— У мене є свічки.

— Звісно, у тебе є свічки, - хлопець понуро схилив голову.

Вона засміялася.

Світло від свічок зробило кімнату теплішою. Тіні на стінах рухалися повільно.

— Ти завжди така правильна? — тихо спитав Максим.

— Ні.

— А яка ти, коли не намагаєшся бути ідеальною?

Злата замислилася.

— Я боюся.

— Чого?

— Що одного дня прокинуся і зрозумію, що все життя прожила не так, як хотіла.

Максим довго дивився на неї.

— Ти вже живеш так, як хочеш, - відповів він.

— А ти? - запитала дівчина.

Він опустив погляд.

— Я тільки вчуся.

Новий рік вони вирішили святкувати разом із класом у Назаровому будинку. Його батьки поїхали до родичів, залишивши їм «тільки без хаосу».

Хаос почався ще о дев’ятій вечора.

Гірлянди, музика, мандарини, глінтвейн без алкоголю (офіційно), сміх, жарти.

Злата стояла біля вікна, дивлячись, як феєрверки почали спалахувати ще до опівночі.

Максим підійшов ззаду.

— Ти знову думаєш, - тихо сказав він.

— Це злочин?

— Ні. Просто сьогодні можна не думати.

Він простягнув їй мандаринку і келих шампанського.

— За що тост? — запитала вона.

— За те, щоб цей рік ми запам’ятали.

— Ми й так запам’ятаємо. Це випускний рік.

— Ні, — тихіше сказав він. — Не через школу.

Вона відчула, як серце почало битись швидше.

До дванадцятої залишилися лічені секунди.

— Десять! Дев’ять! Вісім!..

Всі кричали, сміялися, обіймалися.

— Три! Два! Один!

Феєрверки розірвали ніч.

Злата повернула голову — і зустріла Максимів погляд.

У ньому не було жартів. Не було виклику. Тільки щось щире. Тепле. Справжнє.

— З Новим роком, Злато, — прошепотів він.

— З Новим…

Хлопець обережно торкнувся її щоки.

Мить — і його губи накрили її.

Перший поцілунок був несміливим. Невпевненим. Але таким справжнім, що весь шум навколо зник.

Світ звузився до їхнього дотику. До тепла.

До серця, яке стукало так голосно, ніби боялося запізнитися.

Коли вони відсторонилися, Злата ледь дихала.

— Це… — почала вона.

— Не планувалося? — тихо усміхнувся Максим.

— Абсолютно.

— Тоді це найкраще, що я зробив без плану.

Вона засміялася крізь хвилювання.

І вперше дозволила собі не думати про НМТ. Не думати про Німеччину. Не думати про майбутнє. А просто стояти поряд із ним.

Канікули закінчувалися. Підручники знову лягали на стіл.

Але тепер між ними було щось більше, ніж підготовка. Більше, ніж обов’язок. Більше, ніж дружба.

І кожен із них розумів: цей рік уже не просто про іспити.

Він про вибір.