Розділ 7

Гірлянди, чутки і правда під снігом

Грудень прийшов несподівано.

Маленьке місто вкуталося в сніг, а школа — у гірлянди та мішуру. У коридорах пахло мандаринами й хвоєю. На дверях кожного класу висіли паперові сніжинки, а в актовій залі вже стояла ялинка.

Злата любила цей час року. Він був чітким і структурованим: контрольні — до середини місяця, репетиції — до двадцятого, новорічний концерт — двадцять п’ятого. Усе за планом.

Єдине, що не вкладалося в її план — це погляди. Погляди однокласників.

— Ну що, старосто, — протягнула якось Діана, сідаючи поруч на перерві, — ти тепер офіційно кураторка Максима чи щось більше?

— Що? — Злата підняла очі від зошита.

— Та перестань. Ви постійно разом. Готуєтесь до НМТ разом. Після школи разом. Навіть у столовій разом.

— Бо він інакше не вчиться.

— Ага. І дивиться на тебе він теж «бо не вчиться»?

Злата відчула, як щоки зрадницьки теплішають.

— Це смішно.

— Це помітно, — тихо додала Діана вже серйозніше. — Просто будь обережна.

Чутки розліталися швидше, ніж перший сніг.

У коридорі хтось прошепотів:

— Відмінниця перевиховує хулігана.

— Та він з нею грається, — відповів інший голос.

Злата намагалася не слухати. Але слова липли.

Максим поводився так само — жартував, сперечався, іноді спеціально дратував її на людях.

— Злато, — гукнув він одного разу через пів класу, — у мене питання по завданню. Особистий репетитор приймає сьогодні після уроків?

Клас захихотів.

— Приймає. Але за подвійним тарифом, — спокійно відповіла вона.

— Підійде. Я багатий.

Вона посміхнулася, але всередині щось стислося. Бо в його словах знову було це — «я багатий», «я поїду», «мені простіше».

Того вечора вони залишилися в бібліотеці готуватися до історії.

Сніг падав густо, ліхтарі за вікном світилися м’яко.

— Тебе не дратують ці розмови? — раптом спитала Злата.

— Які?

— Про нас.

Максим підняв очі від конспекту.

— А тебе?

— Мене… — вона замовкла. — Я не хочу, щоб це виглядало так, ніби я використовую своє становище старости.

— А ти використовуєш?

— Ні!

— Тоді яка різниця?

Він сказав це легко. Але Злата відчула, що для неї різниця є.

— Максиме, — тихо почала вона, — скажи чесно. Ти справді поїдеш одразу після школи?

Він довго мовчав. А потім закрив зошит.

— Мої батьки вже все вирішили, — сказав він спокійно. — У Німеччині в нас бізнес. Я маю вступати там. Документи майже готові.

Злата відчула, як щось холодне прокотилося всередині.

— Ти… хочеш цього?

Він усміхнувся, але якось невпевнено.

— У мене не питають.

Тиша впала важко.

— Ти ніколи не казав.

— Бо це не цікаво. Усі думають, що якщо в тебе є гроші, то в тебе є вибір.

Максим відвів погляд у вікно.

— А я просто… не хочу все життя жити за їхнім планом.

Її серце стислося.

— Тоді чому не скажеш їм?

— Бо я завжди був «зручним сином». А раптом один раз стану незручним — і все розсиплеться?

Злата вперше бачила його таким. Без маски і без жартів.

— Ти не зобов’язаний бути ідеальним, — тихо сказала вона.

— Це ти мені говориш? — ледь усміхнувся він. — Міс «Усе за планом».

Дівчина опустила очі.

— Може, я теж трохи боюся.

— Чого?

— Що якщо я не складу НМТ так, як хочу. Що якщо не вступлю. Що якщо… усе зміниться.

Він зробив крок ближче.

— Усе зміниться в будь-якому випадку.

Сніг за вікном падав ще густіше.

— А якщо я не хочу, щоб дещо змінювалося? — тихо сказала вона.

Їхні погляди зустрілися.

Максим повільно провів рукою по її волоссю, ніби вагаючись, чи має право.

— Злато…

У цей момент у коридорі почулися кроки, і вони різко відступили одне від одного.

Перед новорічним концертом у класі знову заговорили.

— Ви вже офіційно? — підморгнув Назар.

— Немає ніякого «офіційно», — швидко відповіла Злата.

Максим мовчав. І це мовчання раптом стало гучнішим за будь-які жарти.

Після концерту вони вийшли надвір. Місто світилося вогниками, падали легкі сніжинки.

— Скоро канікули, — сказала Злата.

— Так.

— А потім — останній семестр.

— І останній шанс щось вирішити, — додав хлопець.

— Що саме?

Він подивився на неї довго.

— Чи жити за чужим планом. Чи за своїм.

Сніг лягав на її волосся. І вперше за весь час вона подумала не про НМТ.

А про те, що іноді найважчий вибір — це не університет. А людина.