Розділ 5

Осінній ярмарок і перший тріщинний момент

Осінь у їхньому маленькому містечку завжди пахла яблуками, димом і чимось новим. Наче саме повітря підказувало: це останній рік, коли все ще по-справжньому безтурботно.

Злата стояла посеред класу з блокнотом у руках.

— Так, слухайте уважно! — вона намагалася перекричати галас. — Для свята осені нам потрібен стенд, фотозона і щось креативне. Минулого року 11-Б виграв, бо зробив «Осінній Париж». Ми маємо зробити краще!

— Давай «Осінній Дубай», — хмикнув Максим, розвалившись на задній парті. — Я можу навіть костюм шейха знайти.

Клас засміявся.

— Максиме, якщо ти хоч раз запропонуєш щось серйозне, я тобі поставлю п’ятірку за креативність, — сухо відповіла Злата.

— А якщо я зроблю все ідеально — ти перестанеш мене будити о сьомій ранку? - запитав він.

— Ні.

— Жорстока жінка.

Злата закотила очі, але всередині чомусь усміхнулася.

Ідею зрештою придумала Діана — «Осінній кінотеатр під відкритим небом». Вони мали зробити фотозону зі старими кріслами, гірляндами і великим написом «Наш останній сезон».

— Символічно, — тихо сказала Злата, коли писала назву на ватмані.

— Не нагнітай, — озвався Назар. — Ми ще навіть контрольну з алгебри не пережили.

Після уроків більшість залишилися в актовій залі готувати декорації. Максим, на диво, також не пішов.

— Ти заблукав? — запитала Злата, коли побачила його з молотком.

— Ні. Просто вирішив, що якщо вже ти мене переслідуєш, то я хоча б буду корисним.

— Я не переслідую.

— Ти дзвониш мені щодня.

— Бо ти безвідповідальний.

— Бо ти занадто правильна.

Вони завмерли, дивлячись одне на одного.

— І що в цьому поганого? — тихо спитала Злата.

Максим знизав плечима.

— Нічого. Просто… ти живеш так, ніби боїшся зробити помилку.

Його слова чомусь боляче зачепили.

— А ти живеш так, ніби тобі взагалі байдуже, — відповіла вона.

— Може, і байдуже.

Але його голос байдуже не звучав.

Коли всі розійшлися, вони залишилися вдвох доробляти напис. У залі вже темніло, світло падало тільки з кількох ламп.

Злата стояла на стільці, намагаючись приклеїти останню гірлянду.

— Ти впадеш, — сказав Максим.

— Не впаду.

За секунду стілець хитнувся. Максим інстинктивно підхопив її за талію. І світ наче завмер.

Вона відчула тепло його рук, близькість, запах парфумів і… серце, яке билося занадто швидко.

— Я ж казав, — прошепотів він.

Злата швидко зістрибнула.

— Дякую.

Її щоки палали.

Максим дивився на неї довше, ніж зазвичай.

— Ти знаєш, — раптом сказав він, — коли ти не читаєш мені нотації, ти навіть… нормальна.

— Я завжди нормальна.

— Ні. Ти — краща.

В залі повисла тиша.

І вперше за весь цей час між ними не було ні жартів, ні сарказму.

По дорозі додому вони йшли разом. Маленьке місто повільно засинало, ліхтарі кидали жовті кола світла на тротуар.

— Ти правда поїдеш після школи? — несподівано запитала Злата.

— Так.

— І тобі не шкода?

— А має бути? - запитав Максим.

Вона мовчала.

— Ти ніколи не думала просто… поїхати кудись без плану? — спитав він.

— Я не можу жити без плану.

— А якщо план — це просто втеча від страху?

Злата зупинилася і сказала Максиму:

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Може, хочу дізнатися, - прозвучало у відповідь.

І це, здолося їй, зовсім не був жарт.

Ввечері Злата довго не могла заснути. Перед очима знову і знову виникав момент у залі — його руки, його погляд, його голос.

Вона відкрила свій щоденник і написала:

«Максим — це проблема. І водночас — найбільша несподіванка цього року».

І вперше за довгий час її ідеально розписаний план дав маленьку тріщину.

Бо в ньому не було пункту:

«Закохатися в того, кого мала просто врятувати від двійок».