Розділ 2.

Завдання для старости

Злата прокинулась зранку, ще до будильника.

Світло раннього вересневого сонця ковзало по стіні, лягало на письмовий стіл, де рівно складені зошити чекали нового навчального року. У маленькому місті ранки були тихими — чути було навіть, як сусідка поливає квіти під вікном.

Вона сіла на ліжку й глибоко вдихнула.

Останній рік у школі. Цей рік має бути ідеальним. Без збоїв. Без усяких сюрпризів.

На кухні мама вже готувала чай.

— Ти сьогодні раніше, ніж завжди, — усміхнулась вона.

— Перший повний навчальний день. Треба перевірити список чергувань і уточнити план підготовки до ярмарку, — серйозно відповіла Злата.

— Ти інколи забуваєш, що тобі сімнадцять, — м’яко сказала мама.

Злата лише знизала плечима. Хтось же має бути дорослим.

У школі ще пахло свіжою фарбою й крейдою. Коридори гуділи голосами, але вона йшла до класу впевнено — як завжди.

— Злато, — покликала її Марія Василівна, класна керівниця, коли вона саме піднімалась сходами. — Зайди, будь ласка, після другого уроку до мене. І… директор теж буде.

Серце трохи стиснулось.

— Добре.

Другий урок тягнувся довше, ніж зазвичай. Злата в голові перебирала можливі причини. Організація заходів? Розклад? Олімпіади?

Вона постукала в кабінет.

— Заходь, — пролунав голос Миколи Петровича.

Директор сидів за столом, переглядаючи якісь папери. Марія Василівна стояла біля вікна.

— Сідай, Злато, — лагідно сказала вчителька.

Це «сідай» вже їй не подобалось.

— Ти знаєш, що ми завжди покладаємось на тебе, — почала Марія Василівна. — Ти відповідальна, організована…

— І маєш авторитет серед однокласників, — додав директор.

Злата кивнула, намагаючись зберігати спокій.

— Мова йде про Максима Бондаря, — продовжила класна керівниця.

Звісно. Про кого ж ще...

— Його оцінки… — Микола Петрович зітхнув. — Скажімо так, ситуація складна. Якщо він продовжить у тому ж темпі, питання не допуску до випускних іспитів стане реальним.

Злата мовчала. Вона не знала що має сказати директору.

— Ми вирішили, — Марія Василівна подивилась їй прямо в очі, — що ти допоможеш йому підтягнути предмети. Контролюватимеш відвідування. Допоможеш з організацією навчання.

На кілька секунд у кабінеті стало дуже тихо.

— Вибачте… я? — спокійно, але з напруженням перепитала Злата.

— Ти староста, — нагадав директор. — І приклад для класу.

— Але це його відповідальність, — обережно сказала вона. — Я не можу змусити людину вчитися.

— І не потрібно змушувати, — м’яко відповіла Марія Василівна. — Потрібно вплинути.

Злата ледь стримала зітхання. Вплинути на Максима Бондаря?

— Його батьки впевнені, що все під контролем, — додав директор. — Але нам потрібен результат. І швидко.

Тепер вона зрозуміла: це не прохання. Це доручення.

— Добре, — сказала вона після паузи. — Я спробую.

— Ми на тебе розраховуємо, — посміхнулась класна керівниця.

Коли Злата вийшла в коридор, світ здавався трохи гучнішим.

Злата на мить відійшла від дверей кабінету і притулилася до стіни.

Її думки вже мчали вперед: вступ до Київського університету, факультет, про який вона мріяла ще з восьмого класу, перші самостійні кроки у великому місті.

Вона уявляла аудиторії, книжкові полиці, запах кави у студентській бібліотеці… і себе серед натовпу студентів, які прагнуть більшого. Серце стискалося від хвилювання й радості водночас. Це був її шанс — шанс вирватися із маленького міста, з обмежень і правил, шанс стати Златою, якою вона завжди мріяла бути.

І тепер хтось намагається затягти її назад у шкільний хаос, саме тоді, коли вона планувала свій політ.

Вона побачила його майже одразу.

Максим стояв біля вікна з Денисом, щось обговорюючи. Він сміявся, ніби в нього немає жодних проблем.

Ніби хтось щойно не вирішив його долю без його відома.

Він помітив її погляд.

— Старосто, — ліниво простягнув він, — ти так дивишся, ніби я щось накоїв.

— Нам треба поговорити, — рівно сказала вона.

Денис тихо присвиснув і відійшов.

Максим підняв брову.

— Це звучить серйозно.

— Тепер я відповідаю за твої оцінки, - сказала Злата. - А також, твоє відвідування школи.

Кілька секунд він мовчав. А потім широко усміхнувся.

— Ого. Тобто ти тепер мій особистий наглядач?

— Я допомагаю тобі закінчити школу, — холодно відповіла Злата.

Він нахилився трохи ближче до неї і запитав:

— А якщо я не просив допомоги?

— Це вже не питання вибору.

Максим розсміявся. Тихо і небезпечно.

— Добре, старосто. Якщо ти хочеш мене «врятувати» — спробуй.

Він обійшов її, ледь торкнувшись плечем.

— Але попереджаю, — кинув через плече, — я поганий учень.

Злата залишилась стояти посеред коридору.

Вона ще не знала, що це «завдання» стане найбільш непередбачуваним у її житті.

І що Максим Бондар зовсім не з тих, кого можна просто внести в розклад.