Розділ 1.

Перший дзвоник

Маленьке місто прокидається повільно. У вересні повітря пахне яблуками, свіжою фарбою на шкільних партах і чимось новим — ніби саме життя перевертає сторінку.

Злата Левченко стояла перед дзеркалом уже втретє за останні десять хвилин.

— Ти ж не на весілля збираєшся, — усміхнулась мама з кухні. — Просто ідеш на перший дзвоник.

Просто. Звучало так, ніби це буденність. Але це був останній перший дзвоник у її житті.

Біла сорочка була без жодної складки, темно-синя спідниця — ідеально випрасувана. Волосся акуратно зібране, підручники складені ще з вечора. Злата любила порядок. Порядок означав контроль. А контроль — спокій.

Староста 11-А класу не має права запізнитись. Вона - приклад для всього класу.

Шкільне подвір’я шуміло голосами. Першачки з величезними букетами, батьки з телефонами, вчителі з урочистими обличчями. Зі всюди лунав сміх, радість від зустрічі однокласників, які зустрілись після літніх канікул. Над усім цим — сонце, тепле й трохи сонне, ніби ще не готове до осені.

— Злато! — до неї підбігла Аліса, розмахуючи стрічкою. — Ти бачила? У нас новий розклад, і він жахливий!

— Я вже бачила, — спокійно відповіла Злата. — Я його вчора сфотографувала в директора.

— Звісно, що ти сфотографувала, — пирхнула подруга. — Ти ж Злата-староста.

Злата лише усміхнулась. Вона звикла до цього тону — напівжартівливого, напівзахопленого.

— А він прийшов? — тихіше спитала Аліса, хитро примружившись.

— Хто?

— Та не прикидайся ти. Звісно ж Максим.

Злата мимоволі перевела погляд на вхід у школу.

І саме в цей момент там з’явився він - Максим Бондар.

Ніби спеціально запізнившись на кілька хвилин. Чорна футболка замість білої сорочки, рюкзак недбало накинутий на плече, волосся трохи розпатлане. Він ішов повільно, ніби це не перший дзвоник, а звичайний літній день.

Поруч із ним — Денис, який щось енергійно розповідав. Максим сміявся легко і безтурботно.

— Ось і головний біль нашого класу, — прошепотіла Аліса.

Злата відвела свій погляд. Їй було байдуже. Принаймні вона переконувала себе в цьому.

Максим Бондар був повною її протилежністю. Він міг не з’являтися на уроках тижнями. Міг сперечатись із вчителями. Міг здати контрольну з порожнім аркушем — просто тому, що не вважав за потрібне щось доводити.

І водночас… він ніколи не виглядав розгубленим. Ні при яких обставинах.

Лінійка почалася з гімну. Директор говорив про відповідальність, майбутнє, доросле життя. Про те, що цей рік останній для одинадцятикласників, і перший - для  першокласників, які стояли з великими букетами, і не розуміли, що тут коїться. Злата слухала уважно. Вона завжди все слухала. Поряд стояла класний керівник їхнього класу.

Максим стояв трохи позаду неї. В якийсь момент вона відчула на собі чийсь погляд. І, всупереч власному правилу «не звертати уваги», обернулась.

Він дивився прямо на неї. Не з насмішкою. Не з викликом. Просто дивився.

Злата швидко відвернулась, відчуваючи, як щось тепле ковзнуло по шиї. Це було безглуздо, адже вони навіть не спілкувались.

Коли пролунав перший дзвінок — голосний, чистий, трохи урочистий — серце дівчини раптом стиснулось.

Ну, все. Останній перший дзвінок. Більше не буде такої миті. Позаду пролетіли десять років навчання і цей рік вже останній. Він буде найважчий, адже потрібно готуватись здавати НМТ, а також вирішувати куди поступати. Її думки десь літали в далекому майбутньому, аж раптом:

— Ну що, старосто, готова рятувати наш клас? — пролунало поруч.

Вона здригнулась.

Максим стояв занадто близько до неї.

— Наш клас не потребує порятунку, — спокійно відповіла Злата.

— Ти впевнена? — він ледь усміхнувся. — Мені здається, попереду буде досить таки цікаво.

— Якщо ти хоча б раз прийдеш на всі уроки — це вже буде диво, а не цікаво.

— О, — він нахилив голову, — це виклик?

— Констатація факту.

Максим засміявся. Не гучно, але щиро  і відповів:

— Побачимось, Злато.

Він вимовив її ім’я так, ніби смакував його. І пішов.

Злата стояла, намагаючись зрозуміти, чому її серце б’ється швидше, ніж треба. Це був просто початок року. Просто її однокласник. Просто розмова.

Вона не знала, що вже за кілька днів директор викличе її до кабінету.

І що саме їй доведеться стати причиною того, що Максим Бондар вперше по-справжньому сяде за підручники.

І вперше — подивиться на неї не як на «правильну старосту». А як на дівчину.