Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.
Так, так, спокійно, головне зараз не розплакатися. Згадуємо посмішку. Така тепла, бездоганна, як на сімейному фото в передпокої. Молодець, змогла вичавити її з себе. Ой, і очі, очі повинні радіти разом з куточками губ. Щоб не було дисонансу. Добре, тепер все гармонійно. Розкладаю по тарілках панкейки, стежу, щоб у Ганнусі сік був без м’якоті, а Світланці не забути покласти її улюблений полуничний джем. І каву, каву міцну чоловікові!
– Дякую, кохана, ти – диво, – Валерчик встає з-за столу, легко торкається губами моєї щоки і поправляє ідеально зав’язану краватку. Сорочка випрана і випрасувана, годинник пускає зайчиків на стіну. Красунчик. А ще розумний, статний та успішний – ну просто тобі чоловік мрії.
Я натягую ще ширшу посмішку, киваю і проводжаю його до дверей. А всередині все стискається в крижаний вузол. Мені хочеться змести весь посуд зі столу на підлогу, заритися обличчям у подушку й кричати так, щоб заклало вуха. Кричати, поки не закінчиться повітря.
Але я просто прибираю зі столу крихти. Ой, зараз би душу комусь вилити! Та кому? Мамі? Ха, та ж Валерчик – її улюблений зять! Подругам? Це тим, що називають нашу родину ідеальною? Як зараз бачу: якби зі мною щось сталося, вже завтра вони вишикувалися б під нашими дверима з контейнерами домашньої випічки, змагаючись, хто швидше втішить новоспеченого вдівця та стане турботливою мачухою для дівчаток. І найгірше – я навіть не можу їх за це засуджувати.
Тільки чому від цієї “ідеальності” мені хочеться здерти з себе одяг і вити вовком на стелю? Я ж чітко знаю причину. Вся я – тут, у цій бездоганній кухні з дорогою побутовою технікою та порцеляною, а моє серце залишилося за дві тисячі кілометрів. У сонячній Севільї, з якої я прилетіла три дні тому.
…Марсело. У ньому немає жодної плакатної краси глянцевих журналів, але є щось значно небезпечніше – невимушена присутність. Коли він дивиться на тебе, здається, ніби в кімнаті вимикають усе зайве світло й залишають тільки один промінь. І він спрямований саме на тебе. Сміється, але до кінця не зрозуміло, чи йому щиро сподобався жарт, чи він просто не хоче тебе образити. Цей чоловік не намагається вразити чи спокусити. Просто торкається заплутаного пасма волосся на твоєму чолі, легко посміхається кутиками губ, і ти раптом відчуваєш, як закипає кров під шкірою. У його жестах стільки природної грації й свободи, що поряд із ним ти миттєво забуваєш про всі свої правильні ролі, обов’язки та “як треба”.
Ми познайомилися на міжнародному маркетинговому саміті. Моя фірма нарешті вирішила відправити мене за кордон. Сам саміт тривав лише три дні, але мені було оплачено цілий тиждень з додатковими воркшопами та “практичним обміном досвідом”. Марсело я помітила ще у перший день під час ранкового виступу когось із спікерів. Він сидів через три ряди від мене, і замість того, щоб конспектувати нудні слайди про нові тренди в SEO, я постійно ловила на собі його зацікавлений погляд. Я відверталася, робила вигляд, що уважно слухаю доповідача, але варто було знову глянути в той бік – як я зустрічала усмішку, призначену лише мені. Ця дурнувата гра поглядів тривала майже дві години і розганяла мій пульс сильніше за будь-який еспресо.
У перерві на каву він не чекав, поки я підійду до столу з солодощами, а одразу перехопив мене біля панорамного вікна.
– Якщо цей спікер розкаже ще бодай про один KPI, я вистрибну з вікна, обіцяю, – тихо мовив він англійською з м’яким іспанським акцентом, стаючи поруч і так само вдивляючись у панораму міста. – Марсело.
– Олена, – посміхнулася я, здивована такою кумедною прямотою. – І як маркетолог маркетологу скажу: його доповідь – справді катастрофа.
– Тоді в мене є ділова пропозиція, Олено, – він трохи нахилився до мене, і я відчула тонкий аромат Lacoste. – Ми можемо чесно відсидіти тут ще п’ять годин, вдаючи сумлінних фахівців... або…
– Або… – прошепотіла я, забувши як дихати.
– …можемо врятувати цей день і втекти звідси просто зараз. Я знаю місце, де подають найкращий запечений сир і де ніхто не говорить про конверсію.
Його пропозиція здавалася божевільною, але в його очах було стільки щирого азарту, що мої раціональні доводи – типу “Я ж тут від компанії!”, “Як можна просто так втекти з такого поважного заходу?” – просто розбилися вщент.
– А як же фінальна дискусія? – більше задля годиться запитала я, хоча внутрішньо вже шукала очима вихід.
– Напишемо у звіті, що вивчали локальний ринок під прикриттям, – лукаво підморгнув він і простягнув мені руку. – Ну що, тікаємо?
І я вклала свою долоню в його.
Дурепа? Дурепа! Але хіба я здатна була тоді думати про якісь наслідки? У той момент, коли його пальці тепло стиснули мої, мене накрило такою потужною хвилею свободи, якої я не відчувала останні десять років. Вперше за весь цей час поруч не було нікого, хто чекав би від мене “правильної” поведінки.
Адже я заміж ще зовсім дівчинкою вийшла – у дев’ятнадцять. Як у нас кажуть: ще навіть не нагулялася. Але ж щиро кохала свого Валерчика! Покохала ще на першому курсі, а на третьому ми вже зіграли весілля. Завагітніла Ганнусею. І пішло-поїхало: з нею на руках готувалася до сесій, з візочком під аудиторіями здавала екзамени, а потім і диплом отримала. Ще за кілька років народилася Світланка. Життя закрутилося так, що й угору глянути не мала коли.