Розділ 117 Вогонь, який не спалює

Павло зупинився біля воріт. Це був не вхід, не прохід — це була межа. Одиннадцятий портал стояв посеред тиші, як самотній свідок глибини. Його форма була простою — трикутна арка з чистого білого каменю. Але в самій арці палахкотів вогонь.

Не червоний, не жовтий. Він був білий. Біло-синій вогонь, що не горів — він ніби пульсував, дихав, кликав.

> «Ти готовий?» — запитала тиша.

Павло вдихнув. Вогонь не палав довкола — він палав у ньому самому. Боявся не болю. Боявся побачити там себе справжнього. Без тіні, без тіла, без виправдань. Лише суть.

> «Я не хочу бути героєм. Я просто не хочу зрадити», — прошепотів він сам до себе.

Він зробив крок.

---

Світ змінився раптово. Не поступово, не поволі — миттєво. Як ривок серця, як спалах згадки.

Він стояв у кімнаті.

Стіни були з попелу. Підлога з піску. А стеля — з неба, яке повільно тріскалося.

На стільці навпроти сидів хлопчик.

Павло відчув: це — він. Але не той він, якого він пам’ятав. А той, якого він забув.

Хлопчик дивився з тихою гідністю. Йому років десять. На обличчі — сльози. Але не свіжі. Засохлі. Ті, які не витер ніхто.

— Ти зрадив мене, — сказав він.

Павло не знайшов слів.

— Ти пообіцяв, що не будеш брехати. Що не станеш слабким. Що не забудеш. А потім ти виріс.

Павло опустив очі. Десь усередині нього ворухнулася пам'ять — не конкретна, а відчуттєва. Як холодна вода з дитинства, як погляд мами, яка вірить, навіть коли все падає.

— Я не хотів…

— Але ти зробив.

Тиша розгорнулась, наче поле.

— Що тепер? — запитав Павло.

— Подивись.

Кімната почала змінюватися. Стіни розсипались, пісок стелився під ноги, а перед ним з’явилася алея. Вздовж неї стояли люди. Чоловіки. Жінки. Діти. Обличчя звичайні — незнайомі й знайомі одночасно. Але в кожного в очах — відбиток його дій.

Той, кому він сказав щось різке — і не вибачився.

Той, кого він проігнорував, бо поспішав.

Той, кому міг допомогти, але не хотів ризикувати.

І ті, кому він допоміг. Дівчина, яка вижила. Старий, якого захистив. Вдова, що повернув їй дім, який забрав сусід. Хлопець, що повернувся до села і став хліборобом.

> «Це не суд. Це — правда», — мовив хлопчик.

Павло стояв посеред цього всього, ніби серед власної душі, яку вивернули на світло.

— Що я маю зробити? — прошепотів.

— Спалити.

Перед ним знову з’явився вогонь. Той самий — біло-синій. Тихий. Мудрий. Живий.

— Якщо пройдеш через нього, залишиш лише справжнє. Більше нічого.

Павло відчув страх. Вогонь не мав диму, але мав суть.

— А якщо я згорю?

— То значить, не було тебе.

Він зробив крок.

---

Вогонь торкнувся його не тілом, а думками. Кожен сумнів — загорівся. Кожне недомовлене — вибухнуло. Кожна зрада самому собі — стала полум’ям.

Павло кричав — не голосом, а душею. Крик був беззвучний, але пронизував все.

А потім — тиша. Золота. Внутрішня. Абсолютна.

Він стояв у колі вогню, що більше не пік. Він грів.

> «Ти пройшов», — прозвучало десь у глибині.

> «Але не тому, що чистий. А тому, що — справжній».

---

Коли Павло відкрив очі, він стояв на платформі. Простір перед ним був темний, але не загрозливий. А позаду — одинадцятий портал. Він більше не світився, але в його центрі тлів слід — мов знак. Павло оглянув себе. Його одяг був інший — простий, без імені. Але шкіра — світилась. Ледь-ледь. Наче серце запам’ятало світло вогню.

До нього підійшов Андрій. Уперше за весь час — мовчки. Подивився в очі. І просто кивнув.

— Що далі? — спитав Павло.

— Портал дванадцять.

— А потім?

Андрій глянув уперед.

— Потім — те, заради чого ти народився.

---

🜃

Проєкт «Аркон»: 96% активовано.

Павло: 11 із 12 порталів пройдено.

Наступний: Фінальна межа.

---