Розділ 116 Молитва без відповіді

Станція дихала тишею, як під землею дихає корінь — повільно, вперто, в очікуванні весни, якої не буде.

Павло сидів у центрі кола — точці, де зійшлися всі дев’ять ліній. Здавалося, що навколо нього — годинниковий механізм, застиглий у мить перед пульсом. Дисплеї були чорними. Сфера десятого порталу — закритою.

Він не говорив. Навіть не думав.

Тільки слухав.

Не вухами — серцем. Але й серце не чуло.

Молитва, що тримала його весь цей шлях, розчинилась у повітрі, як пісок, що висипається з жмені.

> «Боже, якщо Ти є…»

«…відгукнись.»

«…скажи хоч щось.»

Слова не мали крила.

Вони не здіймалися вгору. Вони падали вниз, одразу після виголошення. Мертві. Як неуспішні ракети, що не змогли подолати силу тяжіння.

У коридорах за спиною — жодного руху. Команда, яка вчора ще воювала зі світлом і темрявою, тепер мовчала. Хтось плакав. Хтось спав сидячи. Хтось сидів і дивився в нікуди.

Найбільший страх — це не біль.

Це не смерть.

Це тиша Бога.

Павло вже не просив.

Він просто сидів. Як в’язень, який чекає на вирок, але знає — суддя не прийде.

> «Ти ж обіцяв, що відповіси…»

Ці слова пройшли крізь нього, як холод.

Йому здавалося — якщо зараз заговорити, розсиплеться не лише тиша, а й він сам.

Але саме в цю мить — він відчув.

Не звук. Не бачення. Не знак.

Він відчув відсутність. Гостру, пульсуючу, як рана.

Як ніби Бог навмисне не приходить. Як ніби випалює його, як вогонь гартує сталь.

Десятий портал не був випробуванням сили.

Він був випробуванням віри в повній її відсутності.

Тепер усе залежало не від нього. І навіть не від Бога.

А від того, чи витримає його серце — не побачити, не почути, не зрозуміти — і все одно залишитись.

Залишитись.

---

Він піднявся. Ноги не слухались.

Увімкнув головний дисплей — той, що був пов'язаний з усіма системами одночасно.

Там — порожнеча. Немає сигналу. Немає відповіді. Навіть немає помилки.

Наче вся мережа вийшла з простору.

> — Павле, — тихо почувся голос Луки, — ти з нами?

— Ні, — відповів він. — Я там, де вже нічого не лишилось.

> — То, може, ми завершуємо? — запитав Андрій. — Дев’ять порталів пройдено. Аркон активований. Повертаємось?

Павло глянув на них.

Усіх. По черзі.

> — Якщо ми повернемось зараз, усе, що ми зробили, — буде лише історією про хорошу спробу. І вона згине.

Але якщо ми йдемо далі — навіть у тишу — вона стане початком.

> — Початком чого? — запитала Софія.

— Початком того, що не можна буде пояснити, — відповів Павло. — І тому це буде справжнє.

Він торкнувся консолі.

Нічого.

Другий дотик.

Порожньо.

Третій.

Світло.

Сфера десятого порталу спалахнула. Не яскраво. М’яко, як дихання в темряві. Як серце, що починає битися після клінічної смерті.

Команда завмерла.

> — Що це було? — прошепотів Марек.

Павло не відповів. Бо не знав.

Але раптом усвідомив: молитва без відповіді — це теж молитва.

Це — як земля, яка здається мертвою, поки не виросте перша квітка.

І вона росте саме тоді, коли вже ніхто не чекає.

> — Десятий портал відкрився… — сказав Андрій.

> — Ні, — тихо заперечив Павло. — Він не відкрився. Ми — впали в нього. Бо вже не могли триматись за старе.

Сфера світилась усе дужче.

У її центрі — не зображення, не візія.

Просто… інший вимір. Без слів. Без доказів. Без страху.

— Хто готовий — той іде, — сказав Павло. — Але більше ніхто не поведе. І ніхто не врятує. Там — тільки Той, Хто мовчить. І якщо Його мовчання для тебе — не порожнеча, а знак, тоді це твій шлях.

Він зробив крок.

Один.

Другий.

Сфера прийняла його без звуку. Без ефектів. Як вода приймає краплю, що з неї вийшла.

І тиша залишилась.

Але тепер вона не була порожньою.

Вона була святою.

І це було не випадково, це було випробування, яке Павло витримав з допомогою електронної дівчинки Дії, матеріалізувалась зі штучного інтелекту.