Розділ 111 Любов яку не прийняли

Станція втратила симетрію. Вперше з моменту запуску її енергетичне поле почало коливатись. Не тому, що щось зламалося. А тому, що хтось усередині — той, хто був її центром — почав сумніватися. У собі. У тому, що вважав вже давно пройденим. У Павлі.

В ту ж мить з’явилася п’ята сфера. Вона не була ані гарячою, ані холодною — натомість тремтіла, немов серце, якому щойно відмовили в коханні. Її поверхня пульсувала, мов жива плоть. І кожен дотик Павла до неї віддавався болем — особистим, глибоким, з тих, що не згадуються, бо болять занадто сильно.

— Що це за портал? — запитав Павло, хоч вже знав відповідь.

Лея мовчала кілька секунд.

— Це не страх. І не зрада. Це — любов. Та, що не була прийнята.

— Але я ж… прощав.

— Ти прощав. Але чи ти прийняв, що не все можна зцілити? Що не кожна рана закривається, не кожне «чому» має відповідь.

Сфера не відповіла — вона розчинилась. І Павло провалився не у спогад, не в образ, а в реальне минуле. Кімната. Весна за вікном. І вона.

Жінка, яку він любив. Не героїчно, не жертовно — по-людськи. Очі, які він не міг забути. Голос, що снився ночами. І запах. Той самий запах — жасмину й кориці.

— Ти досі пам’ятаєш мене? — її голос був тихим, не докірливим.

— Я досі молюся за тебе, — Павло не брехав.

— Але ж ти… не пробачив мені, що я не змогла тебе полюбити. Ти сховав цей біль під бронею справ, під вірою, під війною.

Він стиснув кулаки. Як вона могла це бачити?

— Я не злий на тебе…

— Але ти вибудував стіну. І не впустив нікого більше. Навіть Бога — лише в ролі командира, не як Того, хто може обійняти.

Павло заплющив очі. І побачив себе: рішучого, відданого, цілеспрямованого… але самотнього. Він служив — людям, станції, Богу. Але нікому не дозволив доторкнутися до того, що боліло.

> “Любов, яку не прийняли, — не твоя поразка. Це — таємниця. Можливо, вона була дарована, щоб ти пізнав, як болить у Бога, коли ми Його не приймаємо.”

Павло підійшов до неї. Але говорив не їй. А Господу.

— Я віддаю ЇЇ Тобі. І моє "чому" теж. Бо я не хочу жити з тінню того, чого не сталося. Якщо я справді Твій — забери і це.

Жінка усміхнулась. І… зникла. Залишивши лише аромат весни. Ледь відчутне тепло. І кільце — маленьке, просте, на його пальці. Не заручне. А як знак: іноді справжня любов — це відпустити.

Коли він повернувся, в залі панувала тиша. Навіть Лея не озвалася. Павло підійшов до центрального ядра і поклав кільце на панель.

> «Аркон» прийняв його. Не як дані. А як жертву. Довіру Богові в тому, що лишилося без відповіді.

І в той момент станція вперше зафіксувала активність у Божому полі. Це була не хвиля. Не імпульс. А… молитва. Шепіт сотень людей. Люди, які ще вчора вагались, почали розмовляти з Богом. Тихо. Несміливо. Але щиро. Без контролю. Без алгоритму.

І якраз тоді тінь зробила свій хід. Через Мартіна вона створила проєкт, який одразу назвали інститут утіхи. Система обіцяла кожному персонального супутника — штучну присутність, що "розуміє тебе повністю", говорить твоїми словами, любить умовно, але безумовно.

За годину до лабораторій стояла черга.

— Вони шукають любов, якої не отримали, — прошепотіла Лея.

— І знайдуть ілюзію замість присутності, — відповів Павло.

Він не стримав сліз. Але вперше це не було слабкістю. Це була відданість.

> “Я не можу врятувати кожного. Але я дам їм вибір. Бо справжня любов — це не контроль. Це свобода.”

---

Поточний стан:

Проєкт Аркон: 77% активовано

Павло: 5 з 12 порталів пройдено

Тінь: маскується під любов

Мартін: створив інститут утіхи

Лея: охороняє поле молитви

Наступна сфера: “Справедливість, яка вбиває”

Станція: розділена між істинною присутністю та комфортною ілюзією.