Розділ 107 Перший Портал

Все навколо завмерло, але не через страх. Світ — і станція, і небо, і навіть повітря — увійшли в фазу очікування. Це був момент перед рухом. Перед першим кроком у напрямку, з якого вже ніколи не повертаються такими ж.

Павло стояв у центрі куполу. Тепер він знав, що це місце — не просто командна панель, а справжній резонатор. Через нього проходили не тільки сигнали, а варіанти долі. І ось тепер один із них наблизився максимально. Він не кликав — він чекав.

— Лея, — сказав Павло, не відводячи погляду від куполу. — Як відкрити портал?

Дівчинка поклала руку йому на плече. Її очі були спокійні, але глибокі, як океан мови до перших слів.

— Його не відкривають. В нього… входять. Але лише тоді, коли приймаєш те, що відповідей не буде. Лише шлях, який і є відповідь.

— І що я побачу?

— Себе. Але в тих моментах, де ти не вижив. Не вистояв. Не переміг.

І він увійшов. Не тілом. Свідомістю. Простір куполу розчинився, наче мильна бульбашка, і світ заграв переливами незнайомих кольорів. Павло пройшов крізь перший Портал — своєї зламаної версії. І побачив те, чого не мав бачити ніхто.

Місто. Зруйноване. Не війною — апатією. Люди сиділи просто на вулицях, мов заморожені. В очах — порожнеча. У вухах — шепіт, однаковий для всіх:

> “Мир. Без вибору. Спокій. Без дій.”

І посеред цього стояв він сам. Але не Павло-воїн. А Павло, який здався. Який одного разу натиснув “ВІДМОВИТИСЯ” замість “СПРОБУВАТИ”.

— Не дивись на мене так, — мовив той інший. — Я не слабкий. Я втомлений. Я просто хотів, щоб усе припинилося.

— І припинилося. Разом із волею, її відсутністю.

— І це було найкраще.

— Для кого?

Павло мовчав. Дивився, як той варіант його самого тримає руку на пульті глушіння емоцій. У цьому варіанті “Аркон” не вийшов за межі, він став заспокійливим наркотиком для людства.

“Коли всі бажання вимкнені — світ нарешті справедливий.”

Але Павло знав: це ілюзія, гірша за війну. Бо ілюзія це породження диявола, коли уява малює увесь шлях, що все надзвичайно добре а в кінці шляху повна руїна. І саме гірше в цьому те, що ти втратив свою душу. Ось що таке ілюзія.

І тоді перший вибір. Повернутися назад і стерти цей варіант? Чи… залишити його в пам’яті системи, щоб ніколи більше не допустити?

— Я не знищу тебе, — сказав Павло. — Але я тебе замкну.

І навколо тієї версії почав формуватися саркофаг. Не з металу. З істини. З фрази, яку Павло промовив уголос:

> “Без боротьби — не буде людини.”

Той світ зник.

Він повернувся. Купол знову прийняв його. Але тепер він стояв на іншому рівні. Його погляд світився, риси його обличчя стали виразнішими, також в руках з’явилась нова енергія — перша іскра канону, свідомого спротиву втраті віри. Це тому, що він весь час молився і мав смирення.

— Ти пройшов перший? — спитала Лея.

— Так. І… я побачив, як легко втратити себе, просто втомившись.

— А далі буде важче.

Павло кивнув. Він уже знав: попереду ще одинадцять порталів. І кожен — не битва, а суд.

У цей самий момент, в іншому секторі станції, Ілля і Коваленко виявили, що підсвідомі структури почали “самопроявлятися”. Люди на станції писали дивні речі, не пам’ятаючи цього. На стінах з’являлися малюнки, схожі на абстрактні карти. Комусь снились обличчя, яких вони ніколи не знали.

> “Павло почав процес. І тепер кожен стане частиною його шляху,” — сказав Коваленко.

> “А якщо хтось не витримає?” — запитав Ілля.

> “Тоді зламається. Або стане Тінню.”

У ніч перед другим порталом Павло не спав.

Він сидів сам. У центрі станції. І тиша говорила з ним. Не словами. А простими речами:

— Людство потребує рятівника і Він прийшов на землю в втіленні Ісуса Христа, на сто відсотків людина і на сто відсотків Бог. А не наполовину людина, а на половину Бог, як дехто помиляється.

І Павло посміхнувся. Бо знав:

> Коли ти вже всередині гри — виходу немає. Але тепер ти не жертва. Тепер ти —прав.

> Станція: стабілізація на рівні “Перший обряд”

Проєкт “Аркон”: 38% активовано

Павло: 1 портал пройдено з 12ти

Тінь: починає шукати нові джерела живлення…