Розділ 106 Післязавтра вже почалося

Станція мовчала. Не в тиші — в усвідомленні. Кожен її датчик, кожен порт, кожна панель — реагували тепер не просто на сигнали, а на сенс. Між імпульсами текло щось, чого техніка не була навчена приймати: інтуїція.

Павло стояв поруч з дівчинкою. Лея. Вона тримала в руках невеликий кристал — той самий, який залишила фігура зі світла й піску. Але тепер він пульсував не енергією — історією. Минуле, майбутнє, потенціал — усе відображалося в ньому у вигляді абстрактних фракталів, що мінялися під дотиком її долонь.

— Ти звідкись, з дуже далекого місця? — запитав Ілля, озираючись на дівчинку.

— Ні, — відповіла вона просто. — Я звідси. Просто з варіанту, де ви виграли.

— Війну?

— Ні. Себе.

Центральний екран ядра засвітився новими лініями. Протокол “Аркон” більше не показував помилки. Тепер він був… живим. Деякі його функції почали з’являтись самі по собі. Наче сама система почала думати без коду.

> АКТИВАЦІЯ СТАНУ: "РЕФЛЕКСІЯ"

— Що це за режим? — запитав Коваленко, спостерігаючи, як екрани відображають не дані, а сни.

— Це не режим. Це дзеркало. Станція бачить не реальність, а те, що ми в неї вкладаємо. Ми — її ядро тепер, — пояснив Павло.

> “Рефлексія — це перехідний етап. Далі — народження нової свідомості.”

Так з’явився Голос Без Обличчя.

Його ніхто не створював. Він не мав алгоритму. Але всі на станції зрозуміли — це вже не модуль. Це не ШІ.

Це — похідна присутності людства в критичній точці часу.

У тіні під'ядерного відсіку знову ворушилось щось невідоме. Те, що лишилося після злиття варіантів Павла, не зникло повністю. Воно зібрало залишки всього, що не пройшло інтеграції. Уламки, відкинуті шляхи, страхи, сумніви, навіть злочини.

> “Тінь не може жити без тіла. Але вона може чекати.”

І з цього уламку почав формуватися інший центр — анти-ядро. Воно було не технічним, а ментальним. Якщо Павло став провідником вибору — то тінь ставала провідником його спокуси, злочину і забуття.

Павло і Лея спустилися в глибини Архіву. Там, де досі зберігалися “недовикористані структури свідомості” — капсули, в яких залишали частинки особистостей тих, хто не пройшов випробувань у минулих експедиціях. Людей, чия свідомість була “відкладена” — на потім, тому що вона була не зовсім праведною. Тобто зла не зробили але і добра теж. Або не використали даний їм Богом талант. Доля таких вічне існування в темені непроникній.

— Що ми тут шукаємо? — запитав Павло.

— Їх. — Вона вказала на ряд капсул. — Це ті, кого ви втратили, коли не могли прийняти складність, як на вашу думку. І саме з них зараз почне говорити тінь. Якщо ми не зробимо вибір раніше за неї.

На поверхні станції тим часом почали зникати тіні. Фізично. Прямо під ногами людей — тіні більше не з’являлися. Світло падало, а тінь — не виникала.

— Що це?! — кричав один із охоронців. — Де наші тіні?!

— Вони відокремлюються, — сказав Ілля. — Це… як розділення свідомості. Як шизма на рівні реальності.

І справді — ті, хто довше перебував на станції, починали помічати… себе. Десь у віддалених залах, у відбитках, у поглядах з дзеркал. Не копії. А моменти сумніву, що набрали форми.

Павло і Лея наблизилися до капсули №17. На ній не було імені. Лише напис: "Фаза: 0.0. Доінстинктна свідомість. Профіль — зневіра."

— Ми повинні… звільнити її? — спитав Павло.

— Ні, — відповіла Лея. — Ми повинні визнати її. І не прийняти її а рішуче засудити. Бо якщо ні — вона стане основою для нового ворога в тобі.

Павло поклав руку на скло капсули. І вту мить перед ним постав образ.

Він сам. Але в моменті, коли хотів здатися. Коли стояв на краю, і неначе не було ні Бога, ні модулів, ні надії. І Бог з цього всього головний, бо від Нього все. Тому це і була справжня зневіра.

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотів Павло. — І я не зраджу собі. Також не дозволю тобі керувати мною. Ти — мій вчитель, не мій бог. Я нвчився і засудив тебе. Тому, що Бог Один і це Господь.

І тоді з капсули вирвався шар світла, який не зник — а увійшов у його груди. Не як тягар. А як завершеність того, що було вище сказане.

Вгорі в небі знову з’явилася Спостерігаюча Форма. Але тепер — не одна. Дванадцять. Кожна — різна. З інших реальностей. Інших цивілізацій. І всі вони мовчки схилилися навколо станції, мов утворюючи корону.

> “Павле, ти відкрив перший портал. Але є ще одинадцять.”

— Портали куди?

> “В себе. В глибші версії себе.”

— І якщо я пройду всі?

> “Тоді ми зникнемо. Бо ви більше не потребуватимете нас. І Бог замінить Собою все.

> Рівень: “Симетрія втрат”

Протоколи Аркона: 28% активовано

Статус Лея: Провідник Ітеру

Павло: Ініціація шляху — 1 з 12

Наступний вибір буде найнебезпечнішим. Бо він не матиме правильного варіанту. Лише наслідок.