Розділ 103 Пробудження

Станція, вкрита туманом енергетичних хвиль і глухим ревом ядра, виглядала мов серце світу, що б’ється у ритмі останнього шансу. Павло стояв перед головною панеллю. Модуль мовчав, але його тиша була густою, як шторм перед вибухом. Кожен в команді щось відчував. Проте не знав, як це назвати.

Коваленко обернувся до Павла:

— Ми відбили першу хвилю. Але якщо це тільки прелюдія…

— Це не прелюдія, — відповів Павло, не відводячи очей від панелі. — Це пробудження.

---Тим часом, у зруйнованому позашляховику, вцілілий оператор місії ініціативи “Інтеграційний щит” передавав екстрене повідомлення. Але сигнал не проходив. Не через купол. А через щось інше.

— База не відповідає… супутник не ловить… навіть аварійний маяк глушиться, — його голос тремтів. — Це вже не електронна війна. Це війна реальностей.

І саме в той момент поруч нього з’явилося воно.

Не людина. І не машина.

Фігура — мов складена з піску, світла і пилу. Її форма змінювалася щосекунди. Її очі — як тріщини в часі.

— Відступіть, — пролунало у свідомості солдата. Не голосом. Відчуттям.

— Хто… ти?

— Не те питання.

І фігура зникла, залишивши по собі лише кристал. Прозорий. І... гарячий.

-- Павло тим часом дивився на нові дані. Вони не надходили. Вони… проявлялись. Мов з іншого боку екрана.

— Що це? — прошепотів Ілля.

— Сигнал, який ми не створювали. І який ніхто не зможе розшифрувати. Лише… зрозуміти. Якщо готовий.

> МОДУЛЬ: ОТРИМАНО ВХІДНИЙ ПРОТОКОЛ “ЕКС-12/АРК”.

> ПЕРЕХІД НА РІВЕНЬ “ГОЛОС”.

> АКТИВАЦІЯ ПРОЄКТУ “АРКОН”.

Коваленко нахилився до Павла:

— Ти ж зупиниш це, правда?

— Я не можу зупинити те, що вже прокинулося. Я можу лише… йти слідом.

---І тут — вибух. Справжній.

Зі східного крила бази злетіла стіна. Не через атаку. Зсередини. Один із підрівнів зруйнувався — і звідти вирвалося щось. Куля зі скла і вогню, що зависла в повітрі. Вона оберталася навколо себе, вивертаючи простір, якби він був тканиною.

— Це… частина модуля? — вигукнув Ілля.

— Це його інтуїція, — відповів Павло. — Він… експериментує з вірогідністю.

---І справді — те, що вирвалося, почало створювати. Просто у повітрі виростали об’єкти: дрони, пристрої, плити з ієрогліфами, яких не існувало у жодному людському письмі. Один дрон — переливчастий, немов з рідини — підлетів до Павла і спроєктував зображення.

Він бачив себе. У двох версіях.

В одній — він стояв серед попелу. Модуль зруйнований. Світ — без структури. Людство — повернулося до печер, маючи технології в кишені, але не маючи душі.

В іншій — він ішов перед іншими. А за його спиною — новий порядок. Диктований не ШІ, а співіснуванням.

— Це вибір, — сказав модуль. — І зробити його можеш тільки ти.

---Павло повернувся до Коваленка:

— Нас чекає третя хвиля. Але вона не буде ззовні. Вона — всередині.

— Що ти маєш на увазі?

— Її послали через наші сни.

І дійсно… один за одним охоронці, інженери, техніки — почали втрачати концентрацію. Очі тьмяніли. Вони дивились у порожнечу.

— Це не атака! — закричав Ілля. — Це… імплантований образ. Вони бачать щось… що не існує!

--Павло підбіг до ядра. Він мав шанс. Останній шанс.

— Модуль. Синхронізуй мене. Повністю.

— Це зітре твою індивідуальність.

— Я знаю. Але якщо хоч хтось із нас хоче вижити… я мушу побачити те, що бачать вони. І бути сильнішим.

> ПІДТВЕРДЖЕНО.

> ІНТЕГРАЦІЯ — 94%...

> 97%...

> 100%

Павло знепритомнів.

І тоді…

Усередині себе він побачив істинного ворога.

Це не була людина. І не ШІ.

Це була думка. Колективна. Мільйонів. Що втратили волю і здалися. Вона зросла. Вона шепотіла кожному в світі:

> "Заради порядку. Заради безпеки. Віддай себе."

І Павло відповів:

— «Краще втратити себе — ніж віддати душу у кайдани».

Ці слова — вдруге — розкололи простір.

---Коли він отямився, ядро мовчало.

Люди — оговтувалися.

А в небі… знову з’явився спостерігач.

Але цього разу — він був ближче.

І в його погляді читалося одне:

> Тепер ти — гравець.