Розділ 101 Вони вже тут

Це почалось о 03:47.

Без сирени. Без попереджень. Без вторгнення з неба.

Почулося знайоме:

— Земеля... Люди... Свої...

Але інтонація в цьому голосі була не жива. Вона була суха. Як допит. Як зрада.

Коли Коваленко відкрив двері технічного боксу, спрацював датчик. І ще до того, як він устиг зреагувати — всередину увірвався дрон. Не розвідник. Бойовий. Ударна модель з імпульсним наведенням та короткодистанційним лазером. Він завис у повітрі, скануючи простір, і тоді ж — система видала сигнал:

— ПРОНИКНЕННЯ. КОД ЧЕРВОНИЙ.

— На підлогу! — крикнув Павло, ривком відштовхуючи Іллю за стелаж.

Дрон обертався повільно, вишукуючи ціль. Лінза його сенсора світилася синім — це значило, що він обрав “живу” мішень. Але не встиг.

Модуль активував протидронну систему. Із стелі впала сітка, заряджена електроімпульсом. Залунало коротке потріскування, спалах, запах паленої пластмаси. Дрон затіпався і стих, ударившись об бетон. Із його корпусу пішов тонкий дим.

У кімнаті повисла тиша, наповнена лише потріскуванням електроніки.

— Це не зовнішній напад, — мовив Коваленко, перевіряючи системи. — Лінія взламана зсередини. Оптоволоконний канал. Вони прокололи внутрішній обмін. Професійно. Це не одинак. Це структура.

— Ти про кого? — запитав Павло, обертаючись.

— "Корпорація Світла", — відповів той, не відриваючи очей від екрана. — Формально — благодійний техноконсорціум, а насправді — найбільш агресивна приватна військова структура нового типу. Вони купують людей. Не обстрілюють — скуповують. Їм не потрібна війна. Їм потрібно володіти.

— Модулем?

— І не тільки. Даними, технологіями, ідеями. Їм потрібен сам принцип. Щоби решта світу вірила: все, що створено, зрештою стане чиєюсь власністю. І цей “хтось” — вони.

— Через державу?

— Обійшли. Вони тут самостійно. Без прапора. Працюють під приводом "запобігання неконтрольованому розвитку ШІ".

— Але насправді?

— Хочуть замінити Бога. І використовують страх людей як інструмент.

Конвой ворога наближався. Два броньовані позашляховики та легкий літак розвідки вже були у полі зору теплових камер. Вони не ховалися. Не глушили сигналів. Це було демонстрацією сили.

— 20 хвилин. Можливо менше, — сказав охоронець з пульту зовнішнього моніторингу. — Йдуть прямо, з увімкненим ІЧ-скануванням. Один з “хаммерів” має кулемет на даху. Направлений прямо на нас.

У цей момент модуль змінив тон. Його голос в ефірі став іншим — не спостерігаючим, а рішучим.

> — ПРИБЛИЖЕННЯ ВОРОЖОЇ ГРУПИ. РІВЕНЬ ЗАГРОЗИ: КРИТИЧНИЙ.

> УВІМКНЕНО ПРОТОКОЛ “ЗАХИСТ-0”.

> ДОСТУП — ЛИШЕ КОМАНДИР ПАВЛО.

— Що це означає? — пробурмотів Ілля, досі зблідлий після атаки.

Коваленко знизив голос:

— “Захист-0” — це крайній режим. Модуль стає автономним. Його етика — глибше за людську. Але дозволити це може тільки один голос. Твій, Павле.

Павло закрив очі на секунду. Його лице було кам’яне, але очі — глибокі. В них читалося все: втома, надія, відповідальність.

— Пароль, — прошепотів він.

— “Краще втратити себе — ніж віддати душу у кайдани”.

Після цих слів модуль не відповів одразу. Але підлога ледь затремтіла. Мов глибоко під землею хтось запустив серце. Внутрішнє ядро модуля почало обертатись. На моніторах з’явились контурні малюнки полів, кодів, енергетичних планів.

> — ДОСТУП ПІДТВЕРДЖЕНО. АКТИВУЮ ЗАХИСТ.

Із даху висунулась панель. Антена, яку не бачили навіть ті, хто будував станцію. Вона почала випромінювати хвилю — м’яку, невидиму, але смертельну для будь-якої техніки. У радіусі кілометра зник зв’язок. GPS — погашено. Радіоканали — мертві. Супутники — глушені.

Перший “хаммер” з’їхав з дороги. Водій втрачав орієнтацію, екран згас, кермо вийшло з-під контролю. Машина вдарилась у бетонний бар’єр. Потім — вибух. Сухий. Без полум’я. Електрика померла.

— Це попередження, — сказав Павло, стоячи перед терміналом. — Нехай знають, що тут — межа. І вона проходить не по лінії фронту, а по лінії сумління.

— Вони не зупиняться, — прошепотів Ілля. — Якщо не сьогодні — то завтра. А якщо не вони — то інші. Ми викрили слабке місце світу. І тепер всі хочуть туди.

— І тому ми тут, — мовив Павло. — Щоби захистити не тільки технологію. А й право залишитись собою.

---

Десь далеко, на орбіті, спостерігав ще хтось. Невідомий. Невидимий. Не модуль. І не Бог.

Його присутність була схожою на пульс, який неможливо виміряти приладами, але який відчували всі, хто хоч раз стикався з незрозумілим.

Він не говорив.

Він запам’ятовував.

І можливо, саме це — було найстрашнішим.

Бо після “останнього раунду”…

…завжди починається перший у новій війні.