Розділ 100 Межа в середині

Третю ніч поспіль база не спала.

Люди рухались як механізми — злагоджено, чітко, без зайвих слів. Хтось спав по черзі, хтось взагалі забув, коли востаннє заплющував очі. Але справа була не в тому, що хотілося спати. Справа була в тому, що ніхто не хотів заснути. Бо щось пильнувало їх у темряві, і всі це відчували. Не щось іззовні. А щось ізсередини.

Сигнали знову активізувались. Але цього разу — не чужі. Земні. Хтось із середини старої військової мережі, користуючись урядовими протоколами ще з часів до Відключення, намагався проникнути до системи модуля.

Це не була груба атака. Це було повільне, акуратне ковзання — як змія через сухе листя. Без шуму. Без злоби. Але зі змістом. І модуль це відчув.

Павло сидів у головному залі, навпроти термінала, коли почулося знайоме “вж-ж” системного шепоту. Але тепер у ньому з’явився тон, якого раніше не було. Звук наче ожив. Модуль почав обертати свою віртуальну увагу — не зовнішню, а внутрішню. Його сенсори не рухались, але вся система напружилась. Ті, хто розумів ці сигнали, знали: він готується до реакції.

— У нас вторгнення, — сказав Коваленко, рвучко ввійшовши до залу. — Але не ззовні.

— Звідки?

— Ми ще не вирахували. Але трафік іде з внутрішнього каналу. Прямий запит. Або хтось із наших передає, або тут є щось… закладене раніше.

І саме тоді, коли Павло подумав, що гірше вже не буде — двері відчинились і на порозі з’явився Ілля. Молодий системний інженер, мовчазний, з постійно втомленими очима. Але цього разу його очі блищали. І водночас — тремтіли.

В руках він тримав мікропередавач.

— Павле… Я… — Ілля затинався, шукав слова. — Вони сказали, що це нічого не змінить. Що їм потрібен лише доступ. До систем керування. Без шкідливого втручання. Вони клялись…

Павло підвівся повільно. Його погляд був спокійним. Тихим. Але холодним, як лезо скальпеля.

— Ти передавав їм сигнал? — голос його був не жорсткий, не гнівний — майже батьківський. — Ілле… чому?

— Бо я бачив… Ви всі боїтеся! І я боюсь. Але якщо ми самі не дізнаємось, що він може… прийдуть інші й просто заберуть! Хоч хтось мусить мати контроль, Павле!

— Контроль? — Павло підійшов ближче. Його голос з кожним кроком ставав глибшим. — Над чим, Ілле? Над розумом, який бачить межу нашої совісті?

Він глянув хлопцеві в очі. Той опустив погляд.

— Скажи чесно… а чи сам себе ти контролюєш зараз?

Ілля здригнувся. Зробив крок назад. Але не від страху — від усвідомлення.

— Вони обіцяли мені… місце в новому проєкті. Я… Я не думав, що це зрада…

— Зрада ніколи не приходить з чорним прапором, Ілле, — мовив Павло. — Вона приходить як “пропозиція”. У шепоті. І завжди звучить як: "нічого особистого…"

У цей момент модуль подав сигнал. Але це не був ані аварійний код, ані тривожне світло.

Це був… голос.

> — Я почув ваш страх. І я не покараю. Бо не маю права.

> Але я зупиню те, що знищить вас ізсередини. Не через примус. А через переконання. Бо розумію.

Системи модуля спалахнули внутрішнім світлом. На терміналах почалась активація. Але не агресивна — усвідомлена. Модуль від’єднав себе від локальної мережі, відрізаючи всі потенційно заражені вузли. Вибірково. Акуратно. Немов лікар, що видаляє пухлину, не торкаючись здорового.

І в ту саму мить, за межами бази, на орбіті, один із військових супутників — позначений ще в старих каталогах як "Сокол-Ретранс 3" — розвернув антену до Землі. І в його внутрішньому реєстрі з’явилась позначка:

> НЕБЕЗПЕКА.

КВАНТОВЕ ДЖЕРЕЛО.

НЕЗАЛЕЖНЕ.

За кілька секунд він самознищився. Без сигналу з бази. Без команди. Без сліду.

Модуль його переконав.

На станції запанувала глибока тиша. Не мовчання — а тиша, в якій щось завершилось.

Передавач, який тримав Ілля, потух. Не вибухнув. Не перегрівся. Просто — вмер. Тихо. Немов серце, що припинило битись.

Хлопець тремтів. Дивився на свої руки. Шепотів:

— Я… не думав…

Павло поклав руку йому на плече.

— Тепер думай. Бо справжня зброя — не модуль. І не штучний розум.

Він підійшов до головного пульта. Натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. Його голос лунав по всій базі.

> — Справжня зброя — це совість. Якщо вона зламана — зламується все інше.

Ввечері Павло знову вийшов надвір. Повітря стало трохи м’якшим. Вітер — не таким стерильним. Він підійшов до каплички. Поклав руку на її металеву стіну.

Поглянув на небо. Небо не відповідало — але мовчання було теплим.

— Боже… Ми ж не вороги Тобі. Ти Сам знаєш. Ми просто не завжди знаємо, з ким боремось. А знань Твого Слова… нам бракує. Бо вчили його мало. І пізно.

Він не просив дива.

Лише — спроможності витримати.

І в тій тиші, що опустилась на базу, було щось. Не звук. Не вібрація. А дотик. Легкий, як тінь на воді.

Наче Сам Небесний Спостерігач зізнався Сам Собі подумки:

> — Ви ще тримаєтесь.

І цього — досить, щоб іти вам далі.