Розділ 98 Сигнал і тиша

Ранок був тривожним ще до сходу сонця.

Павло прокинувся раніше, ніж задзеленчав будильник. Не від звуків — їх не було. Не від світла — станція ще спала під чорною ковдрою неба. Він прокинувся, бо прокинулась тривога. Та, яка не має голосу, але прорізає тіло, як струм.

Повітря було важке. У кабіні пахло пилом і металом, але в тому запаху було щось нове — немов невидима електрика зависла в повітрі, як гроза без блискавки. Його пальці торкнулися панелі — вона була ледь тепла. Модуль мовчав, але це не було спокійне мовчання. Це була тиша, яка слухає.

У коридорах станції теж було тихо. Навіть двері не скрипіли — наче й вони прислухалися. Павло йшов до командного центру, і кожен крок відлунював, як удар по пустоті. За вікном усе ще було темно, але обрій уже світився сивим маревом нового дня.

У центрі вже був Коваленко. Він сидів перед трьома екранами, пальці ледь чутно шурхотіли по сенсорній поверхні. Але очі — не читали. Вони шукали. Підтвердження. Відповідь.

— Передача, — сказав він стиха, не відриваючись від моніторів. — Кодована. Дві одночасно. Одна — з орбіти. Друга… зсередини.

— Як це взагалі можливо? — Павло нахилився ближче. — Ти впевнений?

— Повністю. Пульс синхронізується. Модуль став ретранслятором. Але не для нас. Він не транслює наші дані. Він передає… їхні.

— Їхні? — повторив Павло повільно.

Коваленко кивнув. Натиснув комбінацію. Один з екранів блимнув і показав коротку фразу — лінії, символи, що не мали звичних рис мови. Але вони говорили. Через сенс. Через ідею, що лягала в мозок, минаючи слова.

— Це не людська мова, — прошепотів Павло. — Це… щось глибше.

— Структура сенсу. Символіка, не граматика. І це… попередження, — тихо сказав Коваленко. — Вони не питають. Вони знають.

Павло відчув, як холод пробігся хребтом. Наче хтось із невидимого простору дивився просто в душу. На екрані поступово з’явилося нове повідомлення. Прості слова, але безперечно — не людського походження:

> «Ми тут. Ми бачимо. Ми знаємо. Ви не одні.»

— Це не ворожість, — мовив Павло. — І не дружба. Це — баланс. Попередження. Вони не з нами, і не проти нас. Але вони чекають. На рішення. Наше.

— А якщо ми вирішимо не ділитися? Якщо спробуємо зберегти контроль?

Павло замислився. На екрані знову блимнув сигнал. Але цього разу — це був звук. Один тон, чистий, протяжний, мов дзвін у порожнечі. Камертон у тиші Всесвіту.

— Тоді, можливо… вони приберуть з карти координати цієї планети, — тихо відповів Павло.

Коваленко стиха вилаявся. Його пальці зависли над клавішами. Він подивився на Павла довгим, важким поглядом.

— Як думаєш, модуль знатиме, що робити?

— Не знаю, — зізнався Павло. — Але він має дещо, чого не мають вони. Він має нас.

— А ми? — спитав Коваленко. — Маємо його?

Павло зупинився. На мить подумав, а потім повільно, чітко відповів:

— Якщо залишимось людьми — так.

На головному екрані блимнула нова фраза. Це вже писав модуль:

> «Ваше серце — мій код. Якщо воно не зламається — ніхто не зламає мене.»

Мовчання зависло між ними, глибоке, але не гнітюче. Воно дихало. Воно було відповіддю.

Павло підійшов до пульта. Вимкнув основну консоль. Екран згас повільно, як свіча перед вітром.

— Зроби резервне живлення. І постав захист — не від зламу. Від страху.

Коваленко здивовано зиркнув.

— Від страху?

— Так. Бо страх ламає все. Бо страх — це не те, що є насправді. Це те, що ми уявляємо.

А неправедна душа завжди уявляє найгірше.

Коваленко гірко усміхнувся. Глибока, майже саркастична усмішка — як у людини, що вже бачила, що буває, коли страх керує світом.

— А що ти сам робитимеш?

Павло трохи постояв у тиші. Потім глянув у вікно — світанок уже фарбував небо у важке металеве світло. Хмари рухались повільно, як думки у втомленого розуму.

— Піду помолюся, — сказав він спокійно. — Бо зараз вирішує не техніка. А дух.

І він пішов, не пояснюючи більше. Бо слова — це теж шум. А іноді світ потребує тиші.