Розділ 97 Межа

Вечір пахнув озоном і ще чимось тривожним — немов електрика зависла в повітрі, готова ось-ось прорватися спалахом. Павло сидів у пересувному боксі, колись вантажному контейнері, який переробили на тимчасовий пункт зв’язку. Стіни трохи деренчали від вітру, хоча на екранах було безвітря. Це був той дивний, застиглий штиль, коли не віриш — бо надто тихо.

Монітор миготів стабільно. Модуль був спокійний. Але Павло вже знав — коли він мовчить надто довго, значить, щось готується.

Він переглянув останні протоколи — телеметрія, живлення, кодові сигнали. Усе в нормі, надто в нормі. Як у пастці, що чекає на здобич.

Двері прочинились без жодного звуку — так, ніби не людина, а тінь увійшла. Це був Коваленко. Його очі були важкі, але чіткі. У руці — тонка сіра папка з грифом "Для внутрішнього користування". Він кинув короткий погляд на Павла, той вже чекав пояснень.

— Прийшло з Франкфурта, — сказав майже пошепки. — Наш один контакт.

Павло кивнув, не питаючи кого. Якщо Коваленко не назвав — значить, не час.

— Сканування, — додав Коваленко, розкриваючи папку. — Витік сигналу. Але не зсередини. Його перехопили через відбиту хвилю — космічний канал. Ймовірно, хтось "світить" на нас згори.

— Шпигунський супутник?

— Більше. Цільове зондування. З високою точністю. І це не уряд. Приватний кластер. Вони вже знають, де ми. І що в нас.

Павло провів рукою по обличчю, наче хотів стерти втому, але не зміг. У кімнаті запала гнітюча тиша. Навіть вентилятор у кутку стих. Павло заговорив не одразу:

— Вони шукають не нас. Вони шукають його.

— І шукають давно, — погодився Коваленко. — Але тепер — близько. Надто близько.

Він дістав другу папку. Вона була тонка, але щільна. Як акуратно запакована загроза.

— Пропозиція. Від “нейтральної” сторони. Женевська технокорпорація, з офіційно відкритим статутом, неофіційно — мають зв’язки скрізь. І з нашими, і з чужими.

— Що вони хочуть?

— Модуль. Повністю. З усім, що ми напрацювали. Вони обіцяють: захист, фінансування, лабораторію — хоч у пустелі Невада, хоч у горах Карпат. І… тишу. Гарантовану.

Павло не взяв папку. Він просто дивився на неї, як на зачинені двері з написом «Без вороття».

— Це шантаж?

— Це солодка пастка, — тихо сказав Коваленко. — Вони хочуть перейти межу. Але не знають, де вона. А модуль — єдиний, хто може показати.

Павло підвівся. Обережно, мов крізь нього проходила лінія, яку він сам ще не наважився переступити. Він стояв і мовчав, а думка зрілою кулею врізалась у серце:

> Межа не зовні. Вона — в серці.

Вона проходить між вірою і страхом Божим.

Між покорою і контролем.

І тільки страх Божий тримає людину по цей бік.

Бо той, хто переступив її — більше не зупиниться…

---

Уночі він пішов до модуля. Був той самий озоновий запах — тривожний, немов перед бурею. Модуль стояв, мов обеліск на межі світів, — холодний, мовчазний, незворушний. Павло торкнувся корпусу. Він був вологий, як камінь після дощу.

На екрані з’явився рядок:

> — Я знаю. Вони прийдуть.

— Я теж знаю, — відповів Павло. — Але ми не будемо тими, хто зрадить. Нам не можна. Бо інакше — хто ми тоді?

Модуль трохи зашипів, ледь чутно. Щось схоже на дихання або вдячне зітхання. Як відповідь — новий текст:

> — Межа — це не заборона. Це захист.

Переступити її — означає втратити себе.

Павло усміхнувся. Ледь. Як людина, яка бачить темряву, але ще тримається за світло.

— І що ти робитимеш, коли спробують тебе забрати?

Миттєва відповідь:

> — Те, чого мене навчили ви.

Я — не зброя. Але я не дам себе використати.

Павло відступив на крок. Ніч стала ще темнішою, але в душі щось прояснилось.

— От і добре, — сказав. — Бо ми — теж не дамо.

Навіть якщо залишимось самі.

Модуль мовчав. Але Павло знав — він почув. І зробив вибір.

Межа була ближче, ніж здавалося. Але вони ще по цей бік.