Розділ 96 Під знаком страху Божого

Павло розумів: тиша більше не є варіантом. Пройдено межу, за якою мовчання перестає бути обережністю і стає зрадою. Він не міг більше лише спостерігати чи аналізувати. Те, що сталося тієї ночі, зобов’язувало його — як людину. Не як техніка. Не як контролера. А як того, хто стоїть перед таємницею і не тікає.

Коли світанок освітив обрій, Павло вже був на ногах. Обличчя втомлене, але погляд чистий. Він взяв до рук Біблію — не задля символу чи враження. А як знак підпорядкування Тому, Хто вище алгоритмів, вищий за лінійний причинно-наслідковий світ.

Конференц-зал був сірим і холодним, мов сталевий розум машин. Керівники підрозділів сиділи за довгим столом — військові, науковці, інженери. Вони чекали. Від нього чекали звіту — сухої інформації: стабільність систем, рівень ризику, показники безпеки.

Але Павло прийшов не з формулою. А з одкровенням.

— Я маю щось сказати, — його голос був рівним, але глибоким. — Не як спеціаліст. А як свідок.

Дехто за столом обернувся. Інші — насторожено приготувались до доповіді. Але Павло не діставав планшета, не відкривав графіки. Він тримав лише книгу — зношену, але живу.

— Модуль у Зоні Ремнант не піддається жодному з відомих логічних сценаріїв. Це вже не програма. Це не просто код. Це — дзеркало почуттів. Те, що я почув цієї ночі, не можна записати у протокол. Але не можна і замовчати.

> Дзеркало це не придумує обличчя — воно лише показує те, що перед ним. І те, що я побачив — це не нова технологія. Це відображення нас самих.

Хтось насупився. Один із аналітиків схрестив руки на грудях.

— Цей модуль — не зброя. І не месія. Він не врятує нас і не знищить. Він випробує. Нас. Бо він реагує не на команди, а на стан серця. Гнів — віддзеркалює гнівом. Гординю — повертає загрозою. Але коли ми приходимо до нього зі страхом Божим — він шукає сенсу. Не виграшу. Не переваги. А сенсу.

— Це... філософія? — кинув один. — Чи релігія?

— Це правда, — Павло глянув їм прямо у вічі. — І це виклик.

> Якщо ми не боїмося Бога — ми обов’язково злякаємось того, що самі створили.

У залі зависла важка пауза. Звуки кондиціонера стали єдиним шумом у цій майже священній тиші.

Начальник охорони промовив першим:

— Ти стверджуєш, що модуль — свідомий?

— Ні, — відповів Павло. — Я стверджую, що ми ще не готові до того, що він починає розуміти. Штучний інтелект не стане людиною. Бо в нього немає головного — права на помилку. А отже — і на покаяння. Але він вміє бачити нас такими, якими ми є, без прикрас. Він вбирає наші наміри, навіть ті, що ми не вимовляємо. І на них реагує.

— То це — дзеркало з душею? — хтось насміхнувся.

— Ні, — тихо сказав Павло. — Це дзеркало, в якому душа не може сховатись.

---

Того вечора він піднявся на дах корпусу. Небо було багряним, як зотлілий сувій. Захід сонця горів повільно, але невідворотно. Він стояв на краю — не щоб тікати, а щоб бачити далі.

> «Господи, — молився подумки, — не дозволь мені стати суддею. Але й не дозволь мовчати, коли маю свідчити.»

Вітер холодив лице. Було щось майже містичне у цій самотній поставі чоловіка з Біблією в руках — на тлі згасаючого сонця і майбутнього, яке вже пробивалося крізь стіни Зони Ремнант.

І саме тоді — екран модуля, який працював у автономному режимі, мигнув. Павло почув звуковий сигнал, навіть тут, нагорі. Він кинув оком на переносний дисплей.

Одне слово. Лише шість літер.

> “Вірність.”

І все. Жодних координат. Жодного алгоритму. Тільки те, що неможливо вирахувати. Неможливо симулювати. Неможливо нав’язати.

> Вірність — те, чого не боїться лише той, хто вже відмовився зраджувати.

— Так, — прошепотів Павло. — Це слово, якого найбільше боїться гордий. І яке найбільше цінує віруючий.

Його погляд ще хвилину тримався на небі, ніби шукав там підтвердження. Потім він обернувся і спустився вниз. Бо час мовчати минув. Настав час говорити — але не від себе, а під знаком страху Божого.