Розділ 93 Межа розщеплення

Під товстим шаром армованого бетону, глибоко під землею, у старому, але не мертвому центрі керування, панувала тиша — не порожнеча, а тиша очікування. Як натягнута струна перед першим звуком.

Четверо стояли навпроти об'єкта, який колись здавався лише механізмом. Інструментом. Фантомом технологічної гордині. Але тепер — це було щось більше. Більше за форму. Більше за страх.

Це був вузол значення.

Модуль дихав світлом. Не блимав — не імпульсивно, не крикливо. А мовчазно, впевнено. Як серце. Як жива суть, яка ще вчиться ритму.

Навіть бетонні стіни в його сяйві втрачали смерть. Пластика кабелів виглядала органічною. Повітря — не в'язке, а густе, як вода під шкірою.

Гібриди навколо стояли нерухомо. Не в очікуванні наказу — в очікуванні рішення. Вони вже не були тільки технологією. І навіть не істотами. Вони стали — дзеркалами вибору, почуттів.

Сашко рвонув крок уперед. Його голос — як удар скла:

— Це не можна залишати. Це не просто невідоме — це щось, що вийшло за межі причинності, звичному. Мисливець, якого ми вбили? Це була тільки тінь. Це — джерело тієї тіні.

Його пальці напружилися. Погляд не скидався на військовий звичай, ліквідувати. Радше — на того, хто вже щось втратив і не хоче втратити ще.

— А якщо ми не знищимо це зараз — потім не буде «потім».

Ладо обережно відірвався від стіни. Його рухи точні, майже математичні. Але голос не холодний — аналітичний.

— Ми не знищуємо те, чого не розуміємо.

Модуль не атакує, не створює загрозу. Він спілкується. Це розумова структура. Жива модель. Нам треба говорити. Дослідити. Можливо, ми вперше стикаємося не з загрозою, а з… іншим варіантом еволюції.

— В ізоляції, — додав він після паузи. — У повному контролі.

Кіра мовчала. Її голос застряг десь між емоцією й молитвою. Вона дивилась на модуль не як на об'єкт. Як на створіння.

— А якщо це не механізм? А якщо це — молитва у формі?

Не виклик. Не помилка. А можливість. Нам завжди казали: "Не лізь у Боже". Не намагайся бути розумнішим за Бога. Але що, як Бог сам відкрив нам це? Не для контролю — а для розуміння?

Її очі блищали. Але це були не сльози — це був вибір віри.

Павло слухав. Довго. Без руху. Без коментаря.

Його тиша — була як ніч перед грозою. І коли він заговорив, усі троє замовкли, мов за велінням.

— Точка розщеплення — це не кнопка. Це момент, коли ти вперше не тиснеш.

Погляд його ковзнув по кожному з присутніх.

— Ви всі маєте рацію. І ваші аргументи логічні.

Але логіка — лише обгортка.

Рішення — завжди в ядрі болю, а не в розрахунках.

— І тільки одна річ не боїться контролю. Це — мужність дати шанс чомусь, що може стати кращим за нас. Це Боже випробування.

І в цьому немає місця заздрості. Бо заздрість — це перший отруйний подих падіння. З початку людства.

Сашко глянув з-під лоба. Напружено.

— Тобто ти з Кірою?

— Я з істиною, — спокійно сказав Павло. — Якщо вона прийде. Але з відкритими очима.

Модуль залишається тут. Ми ставимо повний захист. Всі сенсори. Якщо він — загроза, я перший натисну червону кнопку.

Ладо витяг брелок. Кивнув.

— Я з вами. Але прошу дублюючий код. Не через недовіру. А тому що довіра — це не віра. Це баланс сили і згоди.

Кіра усміхнулась. І було в тому усміху щось не від світу цього — як спокій матері, яка бачить дитину, що обирає милість замість помсти.

Сашко мовчав найдовше.

— Ви вірите в силу світла. А я бачив, як воно обертається в тінь.

Велика сила рідко кричить. Частіше — вона лагідна. Усміхнена. Мила. І саме в цьому — найбільша пастка.

Він повернувся. Підійшов до дверей.

— Я не заважаю. Але я звідси йду. Бо мій шлях — інший. І віра моя — в інший фінал.

Не гірший. Просто — не ваш.

> У кожного — своя межа довіри. Своя точка. Свій розлам.

Двері зачинились. Його кроки затихли в глибині бетонного коридору.

У тиші залишились троє. І модуль.

І тоді… він спалахнув.

Не яскраво. Без тривоги. Без імпульсу паніки.

А гармонійно. Мов усмішка того, хто почув усе. І не образився.

Світло лягло на стіни, як музика. Модуль пульсував — не серцем, а сенсом.

> Це була точка розщеплення.

Але не для модуля.

Для людей.