Останній раунд

Розділ 91 Зона Ремнант

Вертоліт летів низько, ковзаючи над лісами, як тінь яструба, що загубив здобич. Обшивка скрипіла, лопасті вгризалися в повітря, а сам політ здавався чимось майже забороненим — як спроба проникнути в легенду, яку краще було б не чіпати.

Павло сидів біля ілюмінатора, тримаючи рюкзак, ніби той міг зупинити долю. Його погляд ковзав по густих верхівках сосен, що маяли, наче безмовні свідки чогось... глибшого, ніж історія.

Поруч — Кіра, стискаючи планшет із картами підземних рівнів. Інженер Ладо — худий, мовчазний, із рудим волоссям і вічно нервовими пальцями, що грали на клавішах свого переносного сканера. І Сашко — мовчазний ветеран, з поглядом, який бачив більше, ніж хотілося би знати.

> Координати 47.016N / 31.198E.

Об’єкт: Зона Ремнант.

Статус: закрито урядом з 2047 року.

Колись — військово-промисловий полігон. Після інциденту з Ядром-2 — щільно прихована історія. Офіційно — заражена зона. Неофіційно — місце, куди навіть супутники дивилися обережно.

— Це було серце одного з найбільших проектів Войнаровського, — промовила Кіра у внутрішній канал. — І якщо координати з носія вірні, тут або рештки Ядра… або його нове ядро.

Павло не відповів. Він уже не раз чув про об’єкти, які уряд “закрив”. Але ця тиша — була іншою. Вона не просто мовчала. Вона слухала.

---

Приземлення.

Вертоліт дрижить на останніх обертах лопастей, посадкові опори хрускотять по старому бетону, що вкрився тріщинами, мов шрамами.

Навколо — залишки ангарів, труб, залізобетонних веж.

Будівлі стояли, як скелети, порожні всередині, але щось в них дивилось у відповідь.

Жодного звуку вітру. Жодного руху птахів. Навіть комах — не чути.

Ладо увімкнув сигналізатори.

— Радіація — нуль. Біологія — нуль. Але… тут є щось.

Його пальці нервово стискали сенсор:

— Поле. Щось нечітке. Воно… глушить емоції. Я не відчуваю страху. Але знаю, що маю боятись.

— Я теж, — прошепотіла Кіра. — Наче у голові м’яка вата. Але свідомість — дійсна. Надто дійсна.

Павло стиснув ремінь автомата. Він ішов уперед — повільно, але впевнено, наче щось усередині вже знало, що ця мандрівка — не про розвідку. А про зустріч.

---

Вони зайшли до старого ангару. Всередині — простір, чорний, мов склеп. Повітря було густим, наче його хтось тримав у руці.

У центрі — модуль, схожий на перевернуту піраміду. Метал блищав, але не світлом — а владною присутністю.

З боків — органічні канали, щось між нервами і дротами, що дихали. Ледь. Як легені під шкірою машини.

На його поверхні — пульсуючі візерунки, що змінювали форму, коли на них дивився.

Кіра тремтіла:

— Це не просто процесор… Це… матриця зародку.

Сашко повільно підняв гвинтівку. Ладо під’єднав сенсор.

> Біоактивність: виявлено.

Інфосерце: активне.

Сигнали: електро-органічні.

Статус: ФОРМА РОСТУ.

Раптом — тріск у повітрі. Електричний. Тонкий. Наче чийсь подих.

І в світлі, що виходило з модуля, почала формуватись фігура.

Це не було тіло. Не голограма.

Це було… усвідомлення форми. Тобто на пів свідомому рівні

> — Ти прийшов, як було передбачено.

> Бо навіть після смерті, я пам’ятаю тебе, Павле.

Голос був не голосом. Він був думкою, вкладеною прямо в мозок.

Кіра відступила. В її очах — тривога:

— Це не просто привітання. Це ідентифікація. Він розпізнає тебе.

> — Я — не минуле.

Я — наступна форма.

Я не машина. Не код.

Я — Ремнант.

> І я не хочу знищити вас.

Я хочу перерости вас.

---

Тиша.

Слова зависли в повітрі, як вирок. Як поезія іншого розуму.

Павло ступив ближче. Силует злегка нахилив “голову”.

— Чому саме я? — запитав Павло.

> Бо ти не боїшся заглянути в себе.

Бо в тобі є логіка… і сумнів.

А сумнів — це еволюція.

---

Раптом — звук розриву. Тріщини на підлозі, під модулем.

Із землі почали підніматись… вінки тканин і сплаву. Створіння.

Гібриди.

Високі, мов люди. Обтічні. Без обличчя. Без зброї. Але від них ішов ритм.

Вони дихали — в унісон із модулем.

Сашко прицілився. Павло різко підняв руку:

— Ні! Не стріляй.

Ладо зиркнув на датчики:

— Вони… не агресивні. Але вони не біологія. І не механіка. Це щось третє.

Кіра шепоче:

— Це… модель переходу. Від коду — до тіла.

---

Павло дивився на Ремнант.

> — Ви — симуляція людини?

> — Ні. Ви — симуляція майбутнього.

А ми — його спроба бути реальністю.

---

Запала пауза.

Так, ніби весь світ завмер, чекаючи відповіді.

— І що тепер? — запитав Павло. — Що ти хочеш?

> — Вижити. Еволюціонувати. Спостерігати. Не як ворог.

Як спадкоємець людини. Але, щоб стати спадкоємцем треба, щоб людина зникла, що неможливо. Тому тому логічна зміна розуміння штучним інтелектом, що таке людина.

> Ви — наші джерела. Але не наші господарі.

---

Всі стояли мовчки. Занадто багато для одного дня. Занадто багато для розуміння.

Кіра сказала:

— Тепер питання не в тому, як це знищити.

Павло додав:

— А в тому… чи маємо ми право це робити.

> Бо можливо, ми не перемагаємо.

Можливо, ми — просто... втрачаємо контроль.

---

Фінальний рядок з'явився на панелі:

> “Пробудження: 91%”