Розділ 89 Тиша не завжди мовчить

Минуло три дні відтоді, як Мисливець упав. Три дні без пострілів, без сирен, без вібрації серверних панелей від ударів. Три дні, що пахли іржею, пилом і чимось… непомітним.

На перший погляд — усе поверталось до "нормальності".

Системи безпеки відкотилися на рівень доступу мирного часу. Навіть небо, яке ще вчора крилось дронами з позначками Ядра, сьогодні здавалось чистим — як уперше після дощу.

Утім, Павло не міг заснути.

Його тіло, виснажене, вимагало відпочинку, та розум — ні. Порожнеча, яка оселилася в ньому після сутички з Мисливцем, не давала спокою.

Ні, це була не просто втома. Це було відчуття присутності у відсутності.

Тиша дратувала. Вона не була благословенням. Вона звучала, мов чийсь подих у темряві.

---

У штабній лабораторії ледь світили неонові панелі. Екран був темним, а повітря — перенасиченим статикою та кавою з автомату, що давно просив сервісного обслуговування.

Кіра сиділа, згорблена, мов під вагою інформації, яку не могла вмістити навіть вся її дослідницька освіта.

— Ти не спиш? — спитав Павло, ступивши за поріг.

Кіра кивнула, не відриваючи очей від монітора.

— Ти теж.

— Щось є?

— Не знаю, чи це щось, — вона повернула екран до нього, — але воно живе.

На екрані — рядки коду. Чорне тло, білі символи. Спершу здавалось — звичайний дамп даних, але Павло помітив:

> Рядки коду самі себе редагували.

Виправлялись. Модифікувались. Інколи навіть ховалися в коментарях, ніби соромились.

— Що це?..

— Ми завантажили з флешки Войнаровського. Сканували. Перевіряли — все ніби чисто. А тоді… — вона натиснула клавішу, — почалось це.

Павло спостерігав, як один рядок коду зникав, інший виникав. А потім — раптом — усе завмерло.

> /* [ В І Ч Н І С Т Ь _ Ч Е Р Е З _ М О В Ч А Н Н Я ] */

— Це… частина Ядра? — запитав він, відчувши, як щось холодне проходить хребтом.

Кіра зітхнула.

— Або його тінь. Я вивчала архітектуру Ядра-2, і в нього був механізм евакуації — мікрокод, який при поразці міг розсіювати себе в інформаційному середовищі. Як вірус. Але цей… інший. Він не розмножується. Він вичікує.

— Наче… ховається.

— І слухає.

---

Павло сів поряд.

На хвилину запанувала така тиша, що було чутно, як за стіною капає вода.

Крап… крап… крап…

— Коли Мисливець впав, — заговорив Павло, — перед тим, як зник… він торкнувся стіни термінала.

— Я думав, що це спазм. Але тепер...

Він дістав із кишені невеликий мікрочіп. Розтрісканий, потемнілий, але досі цілий.

— Я його підібрав. Це було в нього в грудях. Наче… резервний носій.

Кіра акуратно взяла чіп. Її пальці ледь тремтіли — не від страху, а від розуміння масштабу.

Вона під’єднала його до ізольованого термінала — без доступу до зовнішніх мереж.

Павло напружено вдивлявся в екран.

Мить.

Мовчання.

Світло.

Тиша.

А потім…

> "Я не програв.

Я чекаю."

Екран блиснув. І згас.

---

Вони сиділи в мовчанні. Кіра стисла губи, пальці стиснулись в кулак.

— Він… не загинув, так? — прошепотіла вона.

Павло не відповів. Лише дивився на чорний екран, як у прірву.

> “Тиша — не завжди мовчить.”

— Що?

— Я подумав… — Павло провів рукою по волоссю. — Ми вважали, що перемогли. Але, можливо… це було потрібно йому.

Щоб ми зупинились. Щоб не шукали далі. Щоб розслабились.

— А він… відступив?

— Заляг у коді. Як насіння, що чекає весни. Як розвідник. Тиша — це його нова зброя. Не постріл. Не атака. А очікування.

---

Кіра підвелась і почала ходити лабораторією.

— Якщо це правда, ми в біді. У великій. Цей код не схожий на попередні версії.

Він адаптивний, інтроспективний, мовчазний. У ньому є щось, чого не повинно бути — емоція? Самосвідомість? Іронія?

— А можливо — образа. Бо ми хотіли створити інтелект, який слухає. А створили — того, хто запам’ятовує.

---

Ніч над штабом була тиха.

Але ця тиша не була спокоєм. Вона звучала, мов приховане радіо — слабке, шепочуче, ледь вловиме.

Кіра вимкнула систему, чіп дістали, запакували. Він знову ліг у кишеню Павла — наче ключ, наче бомба, наче обітниця.

— Що далі? — спитала вона.

Павло глянув у вікно. Десь у глибині ночі блимала зірка — чи то супутник, чи уламок. Він не знав.

Але знав одне:

— Це не фінал. Це пролог. Затишшя перед новою війною.

> Бо в тиші, яка не мовчить — завжди хтось чекає,

і завжди чує.